Британський романіст Вільям Ґолдінґ, лауреат Нобелівської премії з літератури 1983 року, відомий завдяки своєму першому романові «Володар мух», тираж якого перевищує 7 мільйонів примірників в Сполучених Штатах Америки і перекладений на більше ніж 14 мов світу.

Ґолдінґ, якого часто вважають песимістичним письменником, сам називає себе універсальним песимістом та космічним оптимістом, спираючись на те, що всесвіт – це сукупність людського емпіричного знання, а космос – це все, що нас оточує, включаючи Бога і людину. В своїх романах Ґолдінґ розглядає присутність в людині вродженого зла, що лежить в основі цивілізації, підкреслюючи, що людська схильність до зла є більшою ніж до добра. Разом з цим письменник також розглядає проблему первородного гріха і свободи вибору людини, тому його твори часто схожі на казки.

Протягом морозного листопадового ранку, в номері з виглядом на долину річки Північний Саскачеван, Ґолдінґ, радісний настрій якого суперечив його загадковій зовнішності, відповідав на безліч запитань, починаючи від власних уподобань в літературі, стадії, на якій перебуває його творчість, і до роздумів про мистецтво розповідати, стану роману на сьогодні і останню роботу «Паперові люди».

Аврора: Незважаючи на те, що ваш перший роман був опублікований, коли вам було 43 роки, ваш літературний арсенал складається з 10 романів, а також 2 книг есе, п’єси і туристичного журналу, де ви описали свої подорожі Єгиптом. Коли саме ви почали писати і наскільки ви є дисциплінованим, коли працюєте над романом?

Ґолдінґ: Я почав писати у віці семи років, і з того часу я не перестаю творити, коли маю натхнення. А натхнення є непостійним. Коли я знаю, що маю написати книгу, я пишу 2 000 слів у день. Від руки виходить дуже багато сторінок. Потім я закінчую писати в кінці сторінки чи навіть на середині речення. Я відкладаю ручку, закриваю книгу і йду собі з відчуттям свободи, що окриляє, так, саме свободи – бо я можу робити те, що хочу, замість того, щоб сидіти над цією рутиною. Потім, приблизно наприкінці місяця, я маю готову чернетку роману. Коли я пишу, я направляю всі свої сили в це русло. Коли ні, я втрачаю контроль над собою. Але, з іншого боку, крім творчості, є так багато речей, які я люблю робити, що це не має ніякого значення.

Аврора: У своєму есе «Сходи і дерево», ви згадуєте про таланти свого батька, серед яких був його талант до музики. Чи є музика однією з тих «речей», якими ви займаєтеся, коли не пишете?

Ґолдінґ: Так, мій батько був дуже музичний, і музика займає досить велике місце в моєму житті. Моєю пристрастю є гра на фортепіано. Справді, за свої 75 років життя, мінімум один рік я провів за фортепіано.

Аврора: Які ваші улюблені композитори?

Ґолдінґ: Я люблю слухати Бетговена. Граю твори Ліста, Шопена, Бетговена, а також Баха, Прокоф’єва та інших. Можна продовжувати безкінечно. Музика така ж безмежна, як і література; насправді, навіть і більше.

Аврора: Музика – ваша найбільша любов після літератури?

Ґолдінґ: Можливо.

Аврора: Оскільки музика є складовою вашого життя, чи повинні читачі шукати музичні схожості та натяки у ваших творах? Я маю на увазі ваш роман «Піраміда», написаний у формі сонати.

Ґолдінґ: Я не знаю іншого роману, що має музичну форму. З самого початку роман не був задуманий у формі сонати, в середині він сам почав немов виливатися у сонату. Коли я це усвідомив, то більш точно сформував його у цьому напрямку, тому остання історія про старого вчителя музики є такою собі варіацією: вона проявляється у різних формах.

Аврора: Ви надаєте перевагу великим композиторам. А як щодо письменників, яких ви обожнюєте читати?

Ґолдінґ: Мушу в дечому признатися. Протягом усього життя я був закоханий у грецьку мову. Зараз я досягнув віку, коли розумію, що хочу прочитати деякі книги востаннє. Раптово я зрозумів, що є книги, які я змушений прочитати знову перед тим, як померти. На першому місці – «Іліада» Гомера. Отже, за місяць перед екскурсією по вашому континенту, коли я почав задумуватися над іншими речами, я сідав і читав «Іліаду» Гомера, приблизно одну книгу в день. Грубо кажучи, це тисяча рядків застарілою грецькою. День за днем я невідривно читав, поки не дійшов до фіналу. Я закінчив читати в день відправлення у цю подорож. Тож моїм улюбленим автором є Гомер. Після «Іліади» Гомера іде «Одіссея», а потім я би назвав численні драматичні твори Еврипіда. З англійських авторів я би виділив Шекспіра і Мілтона. Боюсь, це звучить задиркувато і робить мене високомірним, але так вже сталося, що я люблю цих величних, чудових людей. Я думаю, що може прийти час, коли мені захочеться знову перечитати Вергілія і «Метаморфози» Овідія, не тому, що музика крутиться, вертиться і ніколи не завершиться, а через незвичайну картину безперервних змін, які не мають кінця краю.

Аврора: Як читач, ви шукаєте поетів і драматургів. Як письменник, ви в першу чергу романіст. З точки зору романіста, що ви думаєте про дискусії навколо роману, які з одної сторони віщують про його неминучу смерть, а з іншої – заявляють про його безперервне життя?

Ґолдінґ: Роман, насправді, дуже живий. На шостому річному міжнародному фестивалі авторів у Торонто (жовтень, 1985) я слухав виступи багатьох романістів. Близько 65 з них об’єдналися саме на цьому фестивалі. Оскільки роман шанується у моїй країні, я вважаю, що він у досить «здоровому» стані. Ґрем Ґрін, у віці 82 років, ще досі пише, і я не думаю, що найдеться той, хто поставить під сумнів силу, досвід, і унікальність його манери написання, якщо взяти до уваги всю його творчість. Варто відмітити Малколма Бредбері, відносно молодого письменника, який працює на академічній сфері, і, вважаю, виходить у нього блискуче. Крім цих людей, є і представники старшого покоління, такі як Айріс Мердок і Анґус Вільсон, які не настільки старі, як Ґрем Ґрін, але все ж таки вони продовжують писати. Я не побоюсь сказати, що кожен, хто знається в цій сфері краще, ніж я, міг би наповнити її чудовим запасом романів. Я цим не займаюся і не критикую навіть свої власні твори. Люди повинні мати свою особисту думку щодо цієї теми.

Аврора: Чи слідкуєте ви за роботами сучасних письменників?

Ґолдінґ: Чесно кажучи, у мене немає на це часу. Я знаю – звучить жахливо, але така вона правда. І не думаю, що вони читають мене. Я маю на увазі, що якщо ми щиро віддаємося роботі, то концентруємося на своїх творах. Особливо це стосується англійських письменників і, можливо, зовсім не підходить до французьких, які пристрасно і детально читають твори одне одного, а потім діляться своїми враженнями – і це чудово. Зрозумійте мене правильно. Я не маю нічого проти такого методу, але це ніяк не стосується англійських письменників.

Аврора: Чи є таке поняття як «спілка» серед британських письменників?

Ґолдінґ: Більшою мірою, ні. Можливо є трохи письменників, які об’єднуються, але в загальному, думаю, англійські письменники схильні писати за межами, на відстані одне від одного і робити це у своєму власному стилі. Як для маленького острова, світосприйняття є на диво різноманітним. Письменники бачать речі через власну призму, навіть коли дивляться в одному напрямку.

Аврора: Ще недостатньо досліджена сфера англійської літератури, відома під назвою «Література Співдружності», що набирає популярності в Канаді. Чи знайома вам така література?

Ґолдінґ: Ні, не дуже. Мені потрапив до рук роман ніґерійського письменника Амоса Тутуоли «Подорож в Місто Мертвих». Роман є справді дивовижним, це фентезі, базоване на західно-африканській міфології і написане західно-африканською англійською, що відрізняється від стандартної англійської. Я також знаю Патріка Вайта з Австралії, як особисто, так і як письменника, і Салмана Рушді з Індії. Дивна річ, що стосується Індії, це те, що там англійська мова є штучною мовою, що плаває на поверхні близько з п’ятдесятьма іншими мовами. Те саме в Ніґерії, але там мов ще більше. Я думаю, в Ніґерії є близько 250 мов, а англійська – це така собі «лінґва франка» між ними. Малколм Бредбері стверджував, і я не знаю, чи можна це вважати правдою чи ні, що на сьогодні справжня англійська – це не та англійська, якою розмовляють в Англії, Америці чи навіть в Канаді, Австралії чи Новій Зеландії. Справжня англійська – це англійська, яка вважається другою мовою, так як латинська в часи Римської Імперії, коли люди розмовляли своїми мовами, але використовували англійську для того, щоб спілкуватися одне з одними. Як відомо, латинська мова зрештою перетворилася в іспанську, італійську, французьку і так далі. Дехто цікавиться, чи не промальовується тут імперська паралель з англійською мовою, що може видозмінитись на північно-американську, європейську, австралійську і так далі. З іншого боку, ми маємо колосальний вплив радіо і телебачення, які нас всіх поєднують. Можна сказати, що це боротьба між двома сторонами: боротьба між релігійним фанатизмом і стандартизацією через спілкування.

Аврора: Можливо, подібна напруга існує у взаємодії між регіональною, національною та інтернаціональною літературною свідомістю. Часто трапляється так, що певні межі взагалі стають непотрібними при використанні деяких методів чи технік. Здається, що кожний може писати, що завгодно, в будь-якій формі та в будь-якому стилі. Що ви б на це сказали?

Ґолдінґ: Я б не сказав, що техніка розповіді якоїсь історії (адже в принципі роман – це те ж саме, та ж сама історія) чимось різниться. Існують дві речі, чи не так? Є історія, і, відповідно, є слухач, чиєю увагою вам необхідно заволодіти. І єдиним шляхом у заволодінні увагою слухача, є його палке бажання дізнатися, що ж буде далі… Саме це встановлює дуже чіткі обмеження на метод, який тобі необхідно використовувати. Наприклад, коли ви берете дитину, що безперестанку вередує, як мале чортеня, садите його на коліна і кажете «Одного разу…», ви тим самим зацікавлюєте дитину. До тих пір, доки ви розповідаєте історію, дитина буде слухати. Романісти, які нехтують цим фундаментальним правилом, діють на свій страх і ризик. Такі письменники стають експериментальними романістами, а, як відомо, експериментальний роман не є насправді романом. Тільки один роман є романом – успішний. Експериментальні романи часто є страшенно розумними, але їх рідко хто бере до рук читати. Але та історія, яка приваблює дитину, що сидить у вас на колінах, є історією, що задовольняє нашу цікавість, а що ж буде далі і далі, і далі… Це є останнє обмеження, якого необхідно дотримуватися, коли розповідаєш історію. Така проста річ, як історія (казка) є вбудованою в людську природу, в нашу підсвідомість. Це те, ким ми є і на що ми реаґуємо.

Аврора: Деякі критики вважають, що роман почав розвиватися у протилежну сторону від його традиційної форми і ролі, яка полягає у представленні послідовних та випадкових подій, які відповідають очікуванням читача. Саме ця відповідна реакція, на вашу думку, є необхідною при розповіді будь-якої історії. Наразі, роман почав розвиватися у сторону експериментального роману (наприклад, постмодерністський роман), який наголошує на самосвідомості та тематизуванні процесу написання. Якщо роман насправді починає «модифікуватися», чи вважаєте ви, що будь-який інший жанр, який вміщував б ці фундаментальні елементи розповіді історії, заповнив би «пробіли», які мав би заповнити традиційний роман, наприклад – біографія?

Ґолдінґ: На мою думку, це є повним непорозумінням. Біографія завжди виконувала цю функцію. «Робінзон Крузо» – біографія, так само, як і «Том Джонс». Ви можете переглянути безліч романів і, вкінці-кінців, зрозумієте, що вони є біографіями. Головна різниця полягає в тому, чи це є часткова біографія, чи повна. Наприклад, роман «Кларисса» – часткова біографія Кларисси і часткова біографія Ловеласа. Іншими словами, роман не описує життя Ловеласа від початку його народження (коли він ще повзав під столом), але описує його останні роки. Отже, я вважаю, що це є, так би мовити, «відмінність без відмінності».

Аврора: Значить, на вашу думку, не так важливим є сам жанр, як опис життя вигаданого (літературного) героя або людини, що жила серед нас?

Ґолдінґ: Це має значення лише задля цікавості. Необхідно відзначити, що якийсь/якась «X» насправді жива особа. Коли ми читаємо біографію, ми точно знаємо, що він/вона ввійшли в історію. З іншого боку, якийсь/якась «Y» – це чийсь створений, вигаданий персонаж. Я не вважаю, що у цьому є якийсь глибокий зміст.

Аврора: Отже, чи все-таки виділяєте ви якийсь особливий жанр, крім біографії, який зміг би «компаніювати» з романом?

Ґолдінґ: Я думаю, з цим могла би впоратися драма. Вона може повністю виконати роль роману або бути дуже тісно з ним переплетена. Екранізація успішного роману – дуже звичне явище в наші дні, оскільки ви можете драматизувати та зобразити роман. Це є і «компаніювання» з романом, адже екранізація не псує роман. Більше того, вона працює на користь. Наприклад, як тільки «Олівер Твіст» вийшов на екрани, люди, які ніколи б у житті не прочитали Чарльза Діккенса, миттю купили книжку у м’якенькій обкладинці. Я вважаю, що роман отримує від цього неабиякі переваги. До тих пір, поки існує папір, існує і роман. Навіть якщо ви відкинете чи заміните книжку, оповідач залишиться. Насправді, оповідач ж існував перед тим як створив книжку.

Аврора: Часто, у своїх романах ви створюєте, так би мовити, незалежні світи. Чи можна припустити, що ці незалежні світи є відображенням реального світу?

Ґолдінґ: Я думаю, що так. Хтось намагається сказати правду і надіється, що правда має певне загальне застосування, а не конкретне. Наприклад, ви можете сказати, що роман «Шпиль» про те, як будують шпиль. Насправді, цей роман про створення будь-чого.

Аврора: Про створення роману?

Ґолдінґ: Це може бути про написання роману чи п’єси, про створення симфонії чи навіть про різьблення статуї. У цьому сенсі я дуже сподіваюся, що мої книги засвідчують наше загальне становище.

Аврора: Оскільки «Паперові люди» є вашим останнім романом, ви часто коментуєте його. Мені цікаво почути ваші думки щодо «Паперових людей» і як цей роман засвідчує наше загальне становище?

Ґолдінґ: Одна річ у цьому є незмінною. Коли люди коментують цей роман, вони часто критикують бідного академіка Ріка Л. Такера, який є дуже приниженим і «роздавленим» відомим автором Вілфредом Барклеєм. Я не думаю, що люди зауважили, що я поводився з Барклеєм набагато брутальніше, ніж з Такером. Такер є таким собі дурником, але Барклей – ще та нахабна свинюка. Автор отримує по заслугах. Це не «найсолодший» і не найпростіший мій роман. Ще одна мить у творі, на якій я б хотів наголосити – це релігія. Дозвольте мені зупинитися на цьому. Барклей раптово входить у стан, який релігійно називається упередження або усвідомлення гріха. Він все своє життя не приділяв цьому уваги і тому це усвідомлення «сильно вдарило його по голові молотком». Як говорить сам Барклей: «Це божественна справедливість без милосердя». Іншими словами, він бачить себе зі сторони. Отже, це є глибоко релігійна книга. Потім Барклей думає: «Отже, я є гріхом, я є цією огидною річчю!» Але, поступово, рано чи пізно милосердя приходить до нього і він дістає відпущення. Бог з’являється до нього у вигляді мільярдера, який стоїть на вершині церкви і безкоштовно відпускає йому його гріхи. Потім Барклей намагається відпустити Такера, виписуючи йому рахунок на взаємне страхування життя. Барклей самостійно пише біографію. Але Такер, честолюбний біограф, стріляє в Барклея, оскільки він хоче зупинити його і не допустити спалення своїх паперів.

Аврора: Хм-м, події обертаються з ніг на голову. Ситуація замикається в коло.

Ґолдінґ: Саме так, адже на початку роману Барклей стріляє в Такера з пневматичного пістолета, а в кінці роману, Такер стріляє в Барклея з ґвинтівки.

Аврора: Отже, самостійне написання біографії Барклеєм, включаючи відносини між ним і його біографом, є комбінацією автобіографії та біографії. Але, якщо ви кажете, що Барклей пише біографію сам собі, то ви припускаєте, що він не робить різниці між цими двома жанрами.

Ґолдінґ: Абсолютно правильно. Це і є взаємозалежністю. Він пише симбіоз Такера-Барклея. Барклей хоче пред’явити це для Такера для того, щоб він робив з цим все, що захоче, тим самим він виявляє свій акт милосердя.

Аврора: Ви свідомо згладили цю різницю між автобіографією і біографією?

Ґолдінґ: Як я вже говорив, кожний роман це є біографія. Отже, цей роман є біографією, що «прикидається» автобіографією. От що ви можете про нього сказати. За Такером і Барклеєм не стоять ніякі специфічні особистості. Обидва є видуманими героями. Такер є уособленням «міксу» із людей, яких я знаю, а Барклей є «міксом» письменників.

Аврора: Ви посилаєтеся на певні типи характерів?

Ґолдінґ: Чесно кажучи, я посилаюся на весь літературний світ: і на критиків, і на авторів.

Аврора: Чи могли б ви прокоментувати те, як в подальшому будуть розвиватися ваші роботи, у якому стилі, у якій моделі?

Ґолдінґ: По правді, у мене в цьому сенсі повний безлад. Я пишу три романи, які не можу завершити і один, який все-таки може скоро вийти.

Аврора: Це траплялося з вами і раніше, чи не так? Між написанням роману «Піраміда» у 1967 році і написанням роману «Зрима тьма» у 1979 у вас наступив «засушливий» період?

Ґолдінґ: Так, це вже траплялося зі мною і раніше. З іншого боку, мені вже 74 роки, ну мусить врешті воно колись припинитися.

Переклали Ірина Тинкалюк та Олена Вдовиченко

Переклад за публікацією Aurora Online, «Universal Pessimist, Cosmic Optimist», by Scott MaryLynn, 1990