Східні Палісади
Вона була схожа на бродягу-недоростка. День просувався в напрямку від поганого до геть нікчемного, але конкретно з цим відтинком він мав намір розібратися. Ну, бродяга бродягою, однак – правди не сховаєш – його відраза була просякнута гордістю і від цього лише посилювалася. Лон поклав свої засмальцьовані сумки біля огорожі й чекав, доки вона нечутно, майже навшпиньки, ступала дорогою. Босоніж.
Вона побачила його не відразу.
– І чим тут пахне, – сказав він. Це не було запитання: дух, який висів у повітрі, носом не зловиш. Зате його пречудово видно на око: то був припах блиску для губ, ніг і брехень.
– Не вигадуй дурниць. – Тепер вона пленталася. Її очі здавалися щілинами у хмільному від пива безформно-сутінковому освітленні. Довкола шмигляли бражники.
– Пахне халепою, – він став у воротах.
– З чого б це?
– Вона висить у повітрі.
– Та що з тобою? І чому ти вдома?
– Скажи мені, хто це, бо я все бачив. Він тебе примусив?
– До чого? – Вона розглядала свої нігті. – Це ж тобі не якийсь там тібеґґінґ.
– Перепрошую? Ти де цього набралася?
– У школі.
– І хто тебе так просвітив?
– Кім Стерн.
– Міс Стерн? Учителька?
– Сексуальне виховання. Та що з тобою таке?
– Вони навчають вас тібеґґінґу?
– Слухай, ти мене висаджуєш.
– Вас у школі навчають тібеґґінґу?
– Реально так висаджуєш.
– Ти ж знаєш, я піду й перевірю.
– Чого ти тут? – спитала вона, ніби в примари.
– Я тут живу.
– Умф, щось ти дуже рано.
– Поговорімо про тебе: посеред вулиці, вдягнена у казна-що.
– Я взагалі-то намагаюся зайти досередини. Я наче теж тепер тут живу, чи як, по-твоєму?
Він стояв посеред дороги, покриттям якій слугувала криво скошена трава. Ноги в робочих черевиках розчепірені широко, ніби в їздця на бику. Він жив на закрайку передмістя, ще до обіду працював на каналізаціях, про биків знав рівно нічого; але був з тієї породи чоловіків, що мають вигляд дебелої ковбоїни, щойно вийшовши з утроби. У нього навіть брови були посаджені в гармонійній єдності з бортами капелюха: вони скочувалися до зовнішнього краю очей, біля основи були піднесені, як тон національного гімну, і діапазон висот цих шпилів коливався від байдужості до грізного жаху. Зате йому дісталися абсолютно дитинячі губи, якими він брав жертву без зброї, просто злегка їх розтуливши.
– Скажи мені, з ким ти була, – він оглянув вкриту стернею рівнину, яку вони називали плацом, що відділяла їхнє містечко від решти світу. – Якщо це хтось із чотирнадцятого, то ти повинна мені сказати – ми ж навіть не знаємо, хто вони такі.
– Пс-с-с. Це буде черговий нехитрий випадок, коли ти напреш своїм авторитетом, чи як? Бо, чесне слово, Лонні, мені тепер не дуже цікаво, тут стає холодно.
– Як щодо «тато»?
– Та як завгодно.
З технічного погляду Шелбі була одягнена. На ній була велика біла футболка – ймовірно, позичена у брата. Під нею виднілися три клапті вогняно-червоного купальника, ніби вишні в тумані, причому вишні ці мокрі, чи хай що воно було – воно було мокре, оскільки вся вона була мокра. Він взяв її за волосся, зібране у хвіст. Вона була білявка, але тепер воно сяяло бузковим і обвилося холодком довкола пальця, ніби водяний вихор у стічній канаві.
– Ембер удома? Це вона випустила тебе в такому вигляді?
Схрестивши руки на грудях, дівчина сопіла, ніби мачуха веснянкуватого хлопчиська.
– Тепер важливо інше: я стараюся робити все, що я повинна робити, дотримуватися всіх правил, включно з твоїми власними, а ти сам мені в цьому перешкоджаєш.
– Бабуся Мона не дозволила б тобі розгулювати в такому вигляді. Якби вона про це дізналася, мене б уже знову притягли до суду. Цього ти хочеш? Назад до бабусі Мони? Знову покинути нас з Іґаном?
– Таж відпусти-и-и.
У в’язкому світлі йому впали в око її кістки. Вони раніше в неї не виділялися, але тепер були добре помітні – на спині, обличчі, плечах. Кістки й тендітні м’язи. Характер. Будова. Її будова проявилася разом із кістками. Водночас у західному передмісті Молан заголосила мечеть, і цей день остаточно вибився з його життя.
Вона гепнула носком об дорогу.
– Якесь безглуздя, це ненормально.
– Ти мені будеш розказувати. Походжаючи в купальнику, де пляжем і не пахне.
– У мене плавання. По середах – пам’ятаєш? Ти ще за нього гроші платиш.
– З помадою на губах? Крім того, сьогодні четвер.
Поряд задзижчав вуличний ліхтар. Інші чотири, які стояли в ряд на вулиці, засвітилися, а от їхній чомусь миготів. Контури Шелбі були нечіткі і бриніли.
Вона чкурнула до воріт. Він зашпортався у своїх клунках.
В будинку гриміла пралка. Її перекрикував сміх з телевізора. Ембер уже хильнула червоного: губи сині, як у вугра.
– Що-о? – вона смикнулася з дивана.
– Ти це бачиш? – він показав на Шелбі.
– Що саме? І чому ти вдома?
– З ним щось не те, – Шелбі подалася на сходи.
– Треба всього лише наглядати за дітьми – я що, забагато прошу? Де Іґан? ІҐАН!
– Десь тут, – Ембер роззирнулася довкола.
Лон клацнув пальцями на Шелбі, тоді на свої черевики.
– Підійди.
– Припини.
– СЮДИ.
– Та що тебе вкусило?
– ВЖЕ.
Натомість підступила Ембер. Щодо неї: тут не було романтичного зв’язку, вона дбала про перевертнів за плату. Лон здійняв долоню, що мало б означати, що в дію вступає авторитетна батьківська влада. Але застосовувати таку владу можна лише в разі, коли справа у тебе в кишені, а тут більше скидалося на тотальне фіаско. Затим вся влада звурдилася, а напоказ лишився понурий тридцятишестилітній чолов’яга, який щойно лишився без роботи і вважає, що дівчинці належить обирати ґардероб з розрахунком на випадкову зустріч з монахинею.
– Та що ти з мене хочеш?! – Шелбі скрючилася вдвоє на нижній сходинці. – Я ж сказала, що ходила на плавання!
– Лонні, в чому річ?
– Плавання по середах. Даю десять секунд, або ти під домашнім арештом.
– Це нечесно! Ембер, скажи йому щось.
– У дівчаток заняття проходять по середах або четвергах.
– Сім, шість, п’ять, чотири…
– ПРИПИНИ!
– Три, два, один…
– ТА НУ ТЕБЕ!
Він виніс вирок їй у спину ударом ноги об підлогу. Вона залетіла до своєї кімнати. Бах!
Ембер подалася вслід, ніби подих. Вигляд у неї був похнюплений, що цілком відповідало її настрою. Вона обережно балансувала між коливаннями власних сідниць, щоб не вилити вино.
На дверях у Шелбі висів знак «НЕ ЗАХОДИТИ», написаний від руки.
Лон відчинив двері. Клац.
Вона сиділа, важко дихаючи.
– Вийди звідси! Ти робиш проблему з НІЧОГО!
– З якого боку ти вертаєшся з плавання? Зі східного, а тепер ти прийшла не звідти, і там був ще хтось.
– Та яка різниця, з ЯКОГО БОКУ Я ПРИЙШЛА? І взагалі, ТИ ВДЕРСЯ У МІЙ ПРОСТІР!
– Лоне, – Ембер поплескала його по руці.
– Ти їй не мати.
– Що ж. Дякую.
– Це просто безглуздо! – Шелбі тарабанила по ліжку. – Якщо ти так паришся тим, де я, то зроби, як роблять НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ, – КУПИ МЕНІ ТЕЛЕФОН!
– Тепер вже точно можеш про це забути.
– Уф, то Іґанові, значить, можна.
– Іґан на людях ходить одягнений.
– Заведи собі йохану дівчину. Може, хоч дурня всіляка перестане в голову лізти.
– Не смій до мене лаятися. Кажи правду.
– Яку таку правду, якщо правда про плавання тобі не до вподоби?
– Єдину правду.
– Я ТОБІ СКАЗАЛА!
– Де ти була?
– Припини!
– Лоне, та що в біса коїться? – Ембер опустила склянку з вином.
– Не лізь.
– Це не варіант.
– О-о-о, це саме той варіант. Саме той варіант, що треба. Зробити так, аби ця сім’я вціліла, доки я не витягну нас з цієї діри. Вигребтися звідси і ніколи не озиратися назад.
– Коли б ти справді цього хотів, то взяв би ринкову вартість за будинок.
– Аякже, а про решту банк просто забуде. – Він навісився над Шелбі, – КАЖИ ДАВАЙ!
– Я ВЖЕ СКАЗАЛА!
– ЗАРАЗ-ТАКИ!
– ВІДЧЕПИСЯ! Невдаха.
– Що ти сказала?
– НЕВДАХА!
Хрясь! Він відвісив їй помордас. Задля її ж добра, у раптовому нападі ненависті, яку він згодом вважатиме за прояв любові. Приголомшена звуком, вона заціпеніла. Він теж. Сраний розрив серця.
Могло здатися, що в Ембер з обличчя стягли всю шкіру.
– ТА ЩО З ТОБОЮ СЬОГОДНІ ТАКЕ?! – Вона висмикнула Шелбі з кімнати, двері за ними гупнули.
Ребра зчавило. У голові гуло. Що менше Лон міг дозволити собі втрачати позиції на полі бою, то більше він їх втрачав. А заразом поступово втрачав самоповагу як наслідок того, що за повагою він втрачав владу. Ніщо так не позбавляє поваги, як втрата влади.
На купі ганчір’яного геноциду він помітив ослика Бурро – іграшку, яку вона раніше обожнювала до небес. В яслах у нього лежала м’ята. Ослик Бурро. Якого ще донедавна, гучно дихаючи, випасала дівчинка в розтягнутих шкарпетках. Дівчинка вклала собі угоду з Втом про те, що все має бути сяюче, в ориґінальній упаковці. Що все має бути прекрасне.
Він відчув при ударі, яка цупка в неї шкіра. З-під цієї шкіри визирала майбутня доросла людина. Майбутня літня жінка зі своїми спогадами. Це все одно, що він ударив би літню жінку. Помираючи, вона могла б згадувати цей день.
Він важко спускався сходами, ніби побитий пес. Над занедбаним пустищем плацу завивала звірина, світло поволі зіщулювалося, доки не зотліло у хмарах.
Ох, Шелбі – лише – Шел. Шелбі-Енн. Імовірно, проблема була ще й у самому імені. Суперницьке ім’я. Протягом перших трьох тижнів життя її звали Енні, до того дня, коли її матір Даєн вивезли з лікарні Альма в білому катафалку без жодних позначень, що нагадував фурґон м’ясника. У поривистому сонячному світлі нестримно крутилися дахові вентилятори. Стікаючи потом, Лон їхав слідом у потоці транспорту, доки не втратив її за автобусом на розі вулиць Кінґ та Вістерія, за пожежною станцією. Новина про її смерть дійшла до його свідомості і наче й осіла там, однак з тим самим успіхом вона могла бути у сховищі банку, бо фізично її втрату він відчув нутром аж за тим автобусом. Саме тієї миті він втратив її по-справжньому. Втратив її з виду, втратив над нею владу, втратив можливість про неї подбати. Навічно. Якийсь стерв’ятник, невідомо хто, вивіз її, загорнуту в пакет, у фурґоні м’ясника; тиснув з усіх сил, щоб відірватися від Лона, і йому це вдалося. Її остання подорож містом.
Дім смутку був невеличкою хатиною з піщанистої цегли, що втиснулася поміж фірмою з утилізації відходів «Еймос» і крамницею вуличних товарів «Денс», на виїзді в західному напрямку, де висить камера контролю швидкості. Доки Лон знайшов цей загашник, вона вже пожовтіла. Того ранку він віз до лікарні сумку, де був гель алое вера, мінібублики, кілька книжок, чиста спідня білизна, зокрема трусики з надписом «ВОНА САМА СЕБЕ НЕ ЛЯСНЕ» – така собі недоречність з терапевтичною метою – та нашвидкуруч обрамлена фотографія, де він тримає грубими ручищами малого Іґана й крихітку Енні, ніби кошики. Та сумка все ще лежала на передньому сидінні. А вона була в труні. Його й досі переслідує порив доставити їй ту сумку.
По залу шмигав туди-сюди чорний костюм. Він опрацьовував платіж з їхньої кредитної картки, а її солом’яне волосся виднілося на відстані руки. Воно було зачесане так, як їй не подобалося. Вона просто ненавиділа так зачісуватися. Костюм запропонував їм варіант «перегляду» з сітчастою тканиною довкола її обличчя, мовляв, «декотрі люди воліють тримати дистанцію». За фактом то була матерія для весільної фати – вони що, зомбаки якісь? Лон зірвав її геть. Він хотів повернути її на бік – вона завжди спала на боці. Він хотів погладити їй живіт. Хотів забратися до неї, лягти поряд і щоб костюм забив віко цвяхами. Повертаючись з таких церемоній, люди вічно кажуть: «Вона мала такий умиротворений вигляд». Це повна дурня: вона мала вигляд, як чортзна-що. Якби її побачили в такому вигляді якогось іншого дня, то не назвали б «умиротвореною», а, курва, звернулися б по допомогу. Голова була маленька і хилиталася на шиї: вона все норовила покотитися, коли він її погладив. Він вклав її на місце під дзижчання терміналу, що відхилив платіж на п’ять штук. Він знав, що таке станеться. Він збрехав, що має гроші. Краще нерозбірливо вдати, що вони в тебе є; та й що вони, зрештою, зроблять – триматимуть її на вулиці, доки він не заплатить? Його брехню перекрила органна музика, а якоїсь миті їй заакомпанували гальма на дорозі. Він визирнув з вікна: то був ще один йобаний автобус. Як він міг дозволити тій залізяці влізти між ними? Як же так: він так довго її добувався, так уперто за нею гнався і врешті-таки за неї вчепився, а тут враз усе це вислизнуло з рук?
Йому доводилося з цим жити.
Він так і возив за собою на передньому сидінні ту сумку, бо вона ще могла їй знадобитися. Він був готовий привезти її щомиті, вдень чи вночі. Вона лежала там з акуратно схрещеними лямками, аж поки від його тіла не почало нести характерним запашком, а під ворітьми не назбиралося достатньо порожніх пляшок, щоб вжахнути її матір, коли та привезла назад малюків. Саме тоді Шелбі дістала своє ім’я. Її було названо на честь суперзірки Шелбі Мікури: адже найшвидша жінка у світі не впустила б автобус поміж рідних душ.
Переклад Наталії Гончар.
Вона була схожа на бродягу-недоростка. День просувався в напрямку від поганого до геть нікчемного, але конкретно з цим відтинком він мав намір розібратися. Ну, бродяга бродягою, однак – правди не сховаєш – його відраза була просякнута гордістю і від цього лише посилювалася. Лон поклав свої засмальцьовані сумки біля огорожі й чекав, доки вона нечутно, майже навшпиньки, ступала дорогою. Босоніж.
Вона побачила його не відразу.
– І чим тут пахне, – сказав він. Це не було запитання: дух, який висів у повітрі, носом не зловиш. Зате його пречудово видно на око: то був припах блиску для губ, ніг і брехень.
– Не вигадуй дурниць. – Тепер вона пленталася. Її очі здавалися щілинами у хмільному від пива безформно-сутінковому освітленні. Довкола шмигляли бражники.
– Пахне халепою, – він став у воротах.
– З чого б це?
– Вона висить у повітрі.
– Та що з тобою? І чому ти вдома?
– Скажи мені, хто це, бо я все бачив. Він тебе примусив?
– До чого? – Вона розглядала свої нігті. – Це ж тобі не якийсь там тібеґґінґ.
– Перепрошую? Ти де цього набралася?
– У школі.
– І хто тебе так просвітив?
– Кім Стерн.
– Міс Стерн? Учителька?
– Сексуальне виховання. Та що з тобою таке?
– Вони навчають вас тібеґґінґу?
– Слухай, ти мене висаджуєш.
– Вас у школі навчають тібеґґінґу?
– Реально так висаджуєш.
– Ти ж знаєш, я піду й перевірю.
– Чого ти тут? – спитала вона, ніби в примари.
– Я тут живу.
– Умф, щось ти дуже рано.
– Поговорімо про тебе: посеред вулиці, вдягнена у казна-що.
– Я взагалі-то намагаюся зайти досередини. Я наче теж тепер тут живу, чи як, по-твоєму?
Він стояв посеред дороги, покриттям якій слугувала криво скошена трава. Ноги в робочих черевиках розчепірені широко, ніби в їздця на бику. Він жив на закрайку передмістя, ще до обіду працював на каналізаціях, про биків знав рівно нічого; але був з тієї породи чоловіків, що мають вигляд дебелої ковбоїни, щойно вийшовши з утроби. У нього навіть брови були посаджені в гармонійній єдності з бортами капелюха: вони скочувалися до зовнішнього краю очей, біля основи були піднесені, як тон національного гімну, і діапазон висот цих шпилів коливався від байдужості до грізного жаху. Зате йому дісталися абсолютно дитинячі губи, якими він брав жертву без зброї, просто злегка їх розтуливши.
– Скажи мені, з ким ти була, – він оглянув вкриту стернею рівнину, яку вони називали плацом, що відділяла їхнє містечко від решти світу. – Якщо це хтось із чотирнадцятого, то ти повинна мені сказати – ми ж навіть не знаємо, хто вони такі.
– Пс-с-с. Це буде черговий нехитрий випадок, коли ти напреш своїм авторитетом, чи як? Бо, чесне слово, Лонні, мені тепер не дуже цікаво, тут стає холодно.
– Як щодо «тато»?
– Та як завгодно.
З технічного погляду Шелбі була одягнена. На ній була велика біла футболка – ймовірно, позичена у брата. Під нею виднілися три клапті вогняно-червоного купальника, ніби вишні в тумані, причому вишні ці мокрі, чи хай що воно було – воно було мокре, оскільки вся вона була мокра. Він взяв її за волосся, зібране у хвіст. Вона була білявка, але тепер воно сяяло бузковим і обвилося холодком довкола пальця, ніби водяний вихор у стічній канаві.
– Ембер удома? Це вона випустила тебе в такому вигляді?
Схрестивши руки на грудях, дівчина сопіла, ніби мачуха веснянкуватого хлопчиська.
– Тепер важливо інше: я стараюся робити все, що я повинна робити, дотримуватися всіх правил, включно з твоїми власними, а ти сам мені в цьому перешкоджаєш.
– Бабуся Мона не дозволила б тобі розгулювати в такому вигляді. Якби вона про це дізналася, мене б уже знову притягли до суду. Цього ти хочеш? Назад до бабусі Мони? Знову покинути нас з Іґаном?
– Таж відпусти-и-и.
У в’язкому світлі йому впали в око її кістки. Вони раніше в неї не виділялися, але тепер були добре помітні – на спині, обличчі, плечах. Кістки й тендітні м’язи. Характер. Будова. Її будова проявилася разом із кістками. Водночас у західному передмісті Молан заголосила мечеть, і цей день остаточно вибився з його життя.
Вона гепнула носком об дорогу.
– Якесь безглуздя, це ненормально.
– Ти мені будеш розказувати. Походжаючи в купальнику, де пляжем і не пахне.
– У мене плавання. По середах – пам’ятаєш? Ти ще за нього гроші платиш.
– З помадою на губах? Крім того, сьогодні четвер.
Поряд задзижчав вуличний ліхтар. Інші чотири, які стояли в ряд на вулиці, засвітилися, а от їхній чомусь миготів. Контури Шелбі були нечіткі і бриніли.
Вона чкурнула до воріт. Він зашпортався у своїх клунках.
В будинку гриміла пралка. Її перекрикував сміх з телевізора. Ембер уже хильнула червоного: губи сині, як у вугра.
– Що-о? – вона смикнулася з дивана.
– Ти це бачиш? – він показав на Шелбі.
– Що саме? І чому ти вдома?
– З ним щось не те, – Шелбі подалася на сходи.
– Треба всього лише наглядати за дітьми – я що, забагато прошу? Де Іґан? ІҐАН!
– Десь тут, – Ембер роззирнулася довкола.
Лон клацнув пальцями на Шелбі, тоді на свої черевики.
– Підійди.
– Припини.
– СЮДИ.
– Та що тебе вкусило?
– ВЖЕ.
Натомість підступила Ембер. Щодо неї: тут не було романтичного зв’язку, вона дбала про перевертнів за плату. Лон здійняв долоню, що мало б означати, що в дію вступає авторитетна батьківська влада. Але застосовувати таку владу можна лише в разі, коли справа у тебе в кишені, а тут більше скидалося на тотальне фіаско. Затим вся влада звурдилася, а напоказ лишився понурий тридцятишестилітній чолов’яга, який щойно лишився без роботи і вважає, що дівчинці належить обирати ґардероб з розрахунком на випадкову зустріч з монахинею.
– Та що ти з мене хочеш?! – Шелбі скрючилася вдвоє на нижній сходинці. – Я ж сказала, що ходила на плавання!
– Лонні, в чому річ?
– Плавання по середах. Даю десять секунд, або ти під домашнім арештом.
– Це нечесно! Ембер, скажи йому щось.
– У дівчаток заняття проходять по середах або четвергах.
– Сім, шість, п’ять, чотири…
– ПРИПИНИ!
– Три, два, один…
– ТА НУ ТЕБЕ!
Він виніс вирок їй у спину ударом ноги об підлогу. Вона залетіла до своєї кімнати. Бах!
Ембер подалася вслід, ніби подих. Вигляд у неї був похнюплений, що цілком відповідало її настрою. Вона обережно балансувала між коливаннями власних сідниць, щоб не вилити вино.
На дверях у Шелбі висів знак «НЕ ЗАХОДИТИ», написаний від руки.
Лон відчинив двері. Клац.
Вона сиділа, важко дихаючи.
– Вийди звідси! Ти робиш проблему з НІЧОГО!
– З якого боку ти вертаєшся з плавання? Зі східного, а тепер ти прийшла не звідти, і там був ще хтось.
– Та яка різниця, з ЯКОГО БОКУ Я ПРИЙШЛА? І взагалі, ТИ ВДЕРСЯ У МІЙ ПРОСТІР!
– Лоне, – Ембер поплескала його по руці.
– Ти їй не мати.
– Що ж. Дякую.
– Це просто безглуздо! – Шелбі тарабанила по ліжку. – Якщо ти так паришся тим, де я, то зроби, як роблять НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ, – КУПИ МЕНІ ТЕЛЕФОН!
– Тепер вже точно можеш про це забути.
– Уф, то Іґанові, значить, можна.
– Іґан на людях ходить одягнений.
– Заведи собі йохану дівчину. Може, хоч дурня всіляка перестане в голову лізти.
– Не смій до мене лаятися. Кажи правду.
– Яку таку правду, якщо правда про плавання тобі не до вподоби?
– Єдину правду.
– Я ТОБІ СКАЗАЛА!
– Де ти була?
– Припини!
– Лоне, та що в біса коїться? – Ембер опустила склянку з вином.
– Не лізь.
– Це не варіант.
– О-о-о, це саме той варіант. Саме той варіант, що треба. Зробити так, аби ця сім’я вціліла, доки я не витягну нас з цієї діри. Вигребтися звідси і ніколи не озиратися назад.
– Коли б ти справді цього хотів, то взяв би ринкову вартість за будинок.
– Аякже, а про решту банк просто забуде. – Він навісився над Шелбі, – КАЖИ ДАВАЙ!
– Я ВЖЕ СКАЗАЛА!
– ЗАРАЗ-ТАКИ!
– ВІДЧЕПИСЯ! Невдаха.
– Що ти сказала?
– НЕВДАХА!
Хрясь! Він відвісив їй помордас. Задля її ж добра, у раптовому нападі ненависті, яку він згодом вважатиме за прояв любові. Приголомшена звуком, вона заціпеніла. Він теж. Сраний розрив серця.
Могло здатися, що в Ембер з обличчя стягли всю шкіру.
– ТА ЩО З ТОБОЮ СЬОГОДНІ ТАКЕ?! – Вона висмикнула Шелбі з кімнати, двері за ними гупнули.
Ребра зчавило. У голові гуло. Що менше Лон міг дозволити собі втрачати позиції на полі бою, то більше він їх втрачав. А заразом поступово втрачав самоповагу як наслідок того, що за повагою він втрачав владу. Ніщо так не позбавляє поваги, як втрата влади.
На купі ганчір’яного геноциду він помітив ослика Бурро – іграшку, яку вона раніше обожнювала до небес. В яслах у нього лежала м’ята. Ослик Бурро. Якого ще донедавна, гучно дихаючи, випасала дівчинка в розтягнутих шкарпетках. Дівчинка вклала собі угоду з Втом про те, що все має бути сяюче, в ориґінальній упаковці. Що все має бути прекрасне.
Він відчув при ударі, яка цупка в неї шкіра. З-під цієї шкіри визирала майбутня доросла людина. Майбутня літня жінка зі своїми спогадами. Це все одно, що він ударив би літню жінку. Помираючи, вона могла б згадувати цей день.
Він важко спускався сходами, ніби побитий пес. Над занедбаним пустищем плацу завивала звірина, світло поволі зіщулювалося, доки не зотліло у хмарах.
Ох, Шелбі – лише – Шел. Шелбі-Енн. Імовірно, проблема була ще й у самому імені. Суперницьке ім’я. Протягом перших трьох тижнів життя її звали Енні, до того дня, коли її матір Даєн вивезли з лікарні Альма в білому катафалку без жодних позначень, що нагадував фурґон м’ясника. У поривистому сонячному світлі нестримно крутилися дахові вентилятори. Стікаючи потом, Лон їхав слідом у потоці транспорту, доки не втратив її за автобусом на розі вулиць Кінґ та Вістерія, за пожежною станцією. Новина про її смерть дійшла до його свідомості і наче й осіла там, однак з тим самим успіхом вона могла бути у сховищі банку, бо фізично її втрату він відчув нутром аж за тим автобусом. Саме тієї миті він втратив її по-справжньому. Втратив її з виду, втратив над нею владу, втратив можливість про неї подбати. Навічно. Якийсь стерв’ятник, невідомо хто, вивіз її, загорнуту в пакет, у фурґоні м’ясника; тиснув з усіх сил, щоб відірватися від Лона, і йому це вдалося. Її остання подорож містом.
Дім смутку був невеличкою хатиною з піщанистої цегли, що втиснулася поміж фірмою з утилізації відходів «Еймос» і крамницею вуличних товарів «Денс», на виїзді в західному напрямку, де висить камера контролю швидкості. Доки Лон знайшов цей загашник, вона вже пожовтіла. Того ранку він віз до лікарні сумку, де був гель алое вера, мінібублики, кілька книжок, чиста спідня білизна, зокрема трусики з надписом «ВОНА САМА СЕБЕ НЕ ЛЯСНЕ» – така собі недоречність з терапевтичною метою – та нашвидкуруч обрамлена фотографія, де він тримає грубими ручищами малого Іґана й крихітку Енні, ніби кошики. Та сумка все ще лежала на передньому сидінні. А вона була в труні. Його й досі переслідує порив доставити їй ту сумку.
По залу шмигав туди-сюди чорний костюм. Він опрацьовував платіж з їхньої кредитної картки, а її солом’яне волосся виднілося на відстані руки. Воно було зачесане так, як їй не подобалося. Вона просто ненавиділа так зачісуватися. Костюм запропонував їм варіант «перегляду» з сітчастою тканиною довкола її обличчя, мовляв, «декотрі люди воліють тримати дистанцію». За фактом то була матерія для весільної фати – вони що, зомбаки якісь? Лон зірвав її геть. Він хотів повернути її на бік – вона завжди спала на боці. Він хотів погладити їй живіт. Хотів забратися до неї, лягти поряд і щоб костюм забив віко цвяхами. Повертаючись з таких церемоній, люди вічно кажуть: «Вона мала такий умиротворений вигляд». Це повна дурня: вона мала вигляд, як чортзна-що. Якби її побачили в такому вигляді якогось іншого дня, то не назвали б «умиротвореною», а, курва, звернулися б по допомогу. Голова була маленька і хилиталася на шиї: вона все норовила покотитися, коли він її погладив. Він вклав її на місце під дзижчання терміналу, що відхилив платіж на п’ять штук. Він знав, що таке станеться. Він збрехав, що має гроші. Краще нерозбірливо вдати, що вони в тебе є; та й що вони, зрештою, зроблять – триматимуть її на вулиці, доки він не заплатить? Його брехню перекрила органна музика, а якоїсь миті їй заакомпанували гальма на дорозі. Він визирнув з вікна: то був ще один йобаний автобус. Як він міг дозволити тій залізяці влізти між ними? Як же так: він так довго її добувався, так уперто за нею гнався і врешті-таки за неї вчепився, а тут враз усе це вислизнуло з рук?
Йому доводилося з цим жити.
Він так і возив за собою на передньому сидінні ту сумку, бо вона ще могла їй знадобитися. Він був готовий привезти її щомиті, вдень чи вночі. Вона лежала там з акуратно схрещеними лямками, аж поки від його тіла не почало нести характерним запашком, а під ворітьми не назбиралося достатньо порожніх пляшок, щоб вжахнути її матір, коли та привезла назад малюків. Саме тоді Шелбі дістала своє ім’я. Її було названо на честь суперзірки Шелбі Мікури: адже найшвидша жінка у світі не впустила б автобус поміж рідних душ.
Переклад Наталії Гончар.