Розділ ІІ. Вознесіння кулі

Том і далі вигадував собі різні способи прославитися, один за другим, але кожна вигадка мала якесь слабке місце, тож довелося їх усі відкинути. Він врешті ледь не дійшов до розпачу з тим усім. А тоді газети Сент-Луїса здійняли бучу довкола повітряної кулі, що мала полетіти до Європи, і Томові нібито спало на думку податися на те все глянути, але він не міг остаточно визначитися. Однак газети не вгавали, тож він припустив, що як не піде тепер, то іншої нагоди побачити повітряну кулю, може, вже й не буде; окрім того, він дізнався, що Нет Парсонс намірився на неї подивитися, і це, певна річ, переконало його остаточно. Бо ж як то так – Нет Парсонс повернеться й вихвалятиметься на всі боки про те, як він нагледівся на кулю, а Томові доведеться сидіти й мовчки те слухати? Такого він допустити аж ніяк не міг. Тож він схотів, аби ми з Джимом теж поїхали, і ми поїхали. 

Куля була неабияка, просто велетенська, з крилами і лопатями і всілякими штуками, не схожа на жодну з тих куль, що ми бачили на малюнках. Вона стояла на віддалі на окраїні міста, серед пустища на розі Дванадцятої вулиці. Довкола неї зібралося чимало люду. Всі насміхалися і з самої кулі, і з чоловіка, що її злагодив, – блідого сухоребрика з таким, знаєте, м’яким поглядом, що випромінює місячне сяйво, і все торочили, що нічогісінько з того не вийде. Він аж кипів від тих їхніх балачок і раз по раз обертався й показував їм кулака, примовляючи, що вони звірі й сліпота і що одного дня вони збагнуть, що мали честь стояти лице до лиця з одним із тих людей, що творять нації і цивілізації, але були надто тупоголовими, щоб те розпізнати, а прямісінько на цьому місці їхні власні діти й онуки зведуть йому пам’ятник, що простоїть тисячу років, але ім’я його пам’ятатимуть ще довше. 

Тоді юрба знову вибухала сміхом і галайкала, запитувала в нього, як його звали до одруження, і що б він узяв, щоб відмовитися від своєї затії, і як звали бабцю кота його сестри, і всілякі інші речі, які говорять люди, коли бачать, що можна напосістися дошкуляти чоловікові. Деякі їхні вислови й справді були кумедні, а ще гостроязикі, – я аж ніяк цього не заперечую, – але водночас ні справедливості, ані хоробрості не було в тому, щоб отак-от юрмиськом в’їдливо й безперешкодно діймати когось одного, тоді як той один не має жодного хисту до слова, щоб належно відповісти. Та й, зрештою, який сенс йому сперечатися? Однак нічого доброго з того б не вийшло, то ж для натовпу – як для бика червона шма́та. Вони були на коні, от і все. Але таким був його шлях. Гадаю, він нічого не міг із тим вдіяти; я маю думку, що то просто така його природа була. Він просто був доброю душею і нікому не бажав зла, а ще був генієм, як писали газети, і його вини в тому немає. Не можуть же всі поспіль тверезо мислити: ми мусимо бути такими, якими нас створила природа. Я собі он як подумав: генії, певно, гадають, що знають щось краще за всіх, тож чужої поради ніколи не слухають і роблять усе по-своєму, а отже всі довкола їх цураються і зневажають, що само по собі цілком природно. Були б вони дещо скромніші, дослухалися до людей і їхньої науки, то й їм самим було б на краще.

Той відсік кулі, де сидів професор, був великий і подібний на човен, у ньому було багато місця, а довкола все було закладено водонепроникними скринями для зберігання різноманітних речей, на яких водночас можна було сидіти або й навіть спати. Ми забралися на облавок, хоч там уже було душ з двадцять, що нишпорили й роздивлялися усе довкола; там же був і старий Нет Парсонс. Професор все копошився з приготуваннями до зльоту, люди одне за одним по черзі злазили на землю, і Нет Парсонс був у цій черзі останнім. Дозволити йому зійти з кулі після нас не можна було аж ніяк. Тож ми вирішили не висаджуватися, доки не злізе він, щоб бути останніми. 

І от він уже зійшов, тож прийшов час і нам сходити слідом. Я почув гучний вигук, озирнувся і побачив, як місто стрімко тікає у нас з-під ніг! Мене всього аж знудило, так я злякався. Джим зробився сірим і заціпенів, а Том не промовив жодного слова, але виглядав бадьоро. Місто опускалося щораз нижче, але ми, здавалося, нічогісінько не робимо, просто висимо нерухомо в повітрі. Будинки ставали чимраз меншими, місто ніби сплющувалося, щораз ближче, люди і візки стали схожими на жучків і мурах, що повзають довкола, а вулиці перетворилися на якісь різьби чи тріщини, а потім усе злилося воєдино і не стало ніякого міста, лишився лише один великий шрам на земній поверхні, і мені здавалося, що можна кинути оком на тисячу миль вгору і вниз по річці, хоч аж так багато там насправді не було. Ще трохи – і земля обернулася у м’яч, звичайнісінький круглий м’яч якогось тьмавого кольору, пронизаний довкола яскравими звивистими смугами – то були річки. Вдова Дуґлас вічно розповідала мені про те, що земля кругла, ніби м’яч, а проте я ніколи не йняв віри всім тим її забобонам та й на цей, само собою, уваги не звернув, оскільки бачив на власні очі, що світ мав форму тарілки й був плаский. Я, бувало, підіймавсяна пагорб і роззирався довкола, аби переконатися в тому самотужки, бо, гадаю, найліпший спосіб дізнатися щось достоту – то піти й перевірити те самому, а не слухати, що хтось там розказує. Але ту мить я мусив визнати, що вдова мала рацію. Тобто вона допевне мала рацію щодо всього іншого світу, але щодо тієї його частини, в якій лежить наше село, то вона таки помилилася – та частина має форму тарілки, і вона пласка – присягаюся!

Професор увесь цей час сидів мовчки, ніби спав, але тепер його прорвало і він став страшно побиватися. І от він каже щось таке:

 – Дурисвіти! Казали, що нічого не вийде, злетілися тут розглядати її, шпигувати й витягувати з мене таємницю, як усе працює. Але я їх обійшов. Ніхто, крім мене, не знає таємниці. Ніхто, крім мене, не знає, що приводить її в рух, а це нова сила – нова і в тисячу разів могутніша за будь-що на землі! Парова тяга – то дурощі порівняно з цим! Вони казали, що я не дістануся Європи. Європи! Та на облавку стільки енергії, що вистачить на п’ять років, а їжі – на три місяці. Одне слово – ду́рні! Та що вони про це знають? Ба, ще казали, що моє повітряне судно крихке. Та воно пролежить ще п’ятдесят років! Я можу все життя борознити на ньому небеса, якщо мені заманеться, і звертати, куди захочу, хоч вони з мене сміялися і казали, що не зможу. Не зможу повертати! Ходи-но сюди, хлопче, подивімося. Натискай ці кнопки так, як я наказуватиму. 

Він змусив Тома повернути корабель туди й сюди, й на всі можливі боки, і навчив його всього так швидко, що й оком не змигнути, а Том сказав, що це вкрай легко. Спершу він наказав опустити судно вниз ледь не до самісінької землі, потім пронестися так близько вздовж прерій Іллінойсу, що можна було перекинутися словом із фермерами і пречудово розчути їхні відповіді, він кидав їм друковані листівки, в яких розповідалося про його повітряну кулю, і казав, що вона прямує до Європи. Том так призвичаївся, що міг летіти прямісінько на дерево, доки ледь не натикався на нього, а тоді одним ривком здіймався вздовж стовбура і пролітав над самим вершечком. А ще він показав Томові, як її садовити, і в нього й це вийшло першокласно, він приземлився посеред прерій м’яко, ніби на жмут вовни. Але щойно ми намірилися зістрибувати на землю, професор сказав: «І не думайте!» – і рвучко знову здійнявся у повітря. Це було якимось жахіттям. Я став його благати, і Джим також, але це його лише наструнчило ще дужче і він взявся носитися довкола з несамовитим поглядом в очах, і я його боявся.     

А потім він знову заходився заводити про свої нещастя, тужити й бідкатися з того, як із ним поводилися, і, здавалося, ніяк не міг із тим змиритися, а найдужче з тим, що люди казали, що корабель його крихкий. Він усе фиркав над тим і над їхніми закидами, що куля надто складна і повсякчас виходитиме з ладу. Виходитиме з ладу!  Це його просто вражало, він казав, що шансів вийти з ладу в неї не більше, ніж у сонячного ґенератора. 

Він усе не вгавав, ставало лише гірше, я ще ніколи не бачив, аби людину так заносило. Від його виду нам із Джимом аж мурашки бігали шкірою. Потрохи він став зриватися на крик і верещати, а відтак заприсягнувся, що світ тепер ніколи не отримає його таємниці, раз так підступно з ним повівся. Він сказав, що пролетить на кулі довкола світу, аби лише показати, на що він спроможний, а тоді втопить її у морі, а заразом потопить і нас усіх. Гіршої халепи годі було й уявити, а тим часом насувалася ніч!

Він дав нам поїсти і випровадив на другий край човна, а сам влігся на скриню, звідки міг займатися керуванням, поклав під голову свій старий безствольний револьвер із довгим барабаном і сказав, що як хтось посміє дурня строїти і намагатися посадити кулю, то він його вб’є. Ми зібралися докупки і думали свою думу, але багато не говорили – лиш раз по раз прохоплювалися словом, як хто мав що сказати чи охнути, такі були налякані й стурбовані. Повільно й самотньо тяглася ніч. Ми висіли доволі низько над землею, у світлі місяця все виглядало гарно і лагідно, сільські будиночки здавалися затишними й такими домашніми, до нас доносилися звуки ферм, і так хотілося бути там унизу, але – ой лелечко! – ми просто ширяли над тим усім, ніби привиди, не лишаючи жодного сліду. 

Десь посеред ночі, коли повітря сповнилося пізніми звуками, стало свіжим на дотик і запахло пізньою годиною, – десь так о другій ночі, наскільки я міг вирахувати, – Том сказав, що професора вже геть не чути і він, либонь, заснув, тож нам би здалося…

– Що би здалося? – кажу я пошепки, і мене всього аж перевертає, бо я здогадався, про що він думає. 

– Здалося б прослизнути туди, зв’язати його і посадити корабель, – каже він. А я йому:

– Дзуськи, сер! Сиди й не рипайся, Томе Соєре!

А Джим гарячково хапає ротом повітря – такий наляканий. Він каже:

– Ох, Мастере Томе, не треба! Вчепите йуго – і ми пропали, як пити дати пропали! Я до нього й близько не підступлюся, нізащо в світі. Мастере Томе, таж він геть одурілий!

Том каже пошепки:

– Саме ТОМУ ми маємо щось робити. Не був би він таким безумним, мені б тут було як медом помазано; ви б мене й за гроші звідси не витягли – а надто тепер, коли я вже й до кулі цієї призвичаївся, і страх бути відірваним від земної тверді переборов, – якби ж він лише був при тямі. Але літати отак-от з безтямним чолов’ягою, що розповідає, як він обійде довкола світу, а тоді нас усіх потопить, – річ пропаща. Ми просто мусимо щось вдіяти, кажу вам, і зробити це треба, перш ніж він прокинеться, бо іншої нагоди в нас не буде. Ходімо!

Але нас аж у трясцю кидало і нутро каламутило від самої лише думки про це, і ми сказали, що не рипнемося. Тож Том подався туди самотужки подивитися, чи зможе він дістатися до керма й посадити судно. Ми невпинно благали його не робити цього, але то було намарне; тож він став навкарачки і пересувався так сантиметр за сантиметром, а ми спостерігали, не дихаючи. Добувшись до середини корабля, він став повзти ще повільніше, і мені здавалося, що це тривало роками. А тоді врешті ми побачили, що він дістався до професорової голови, поволі підвівся і довго вдивлявся в його обличчя, прислухаючись. Потім ми бачили, як він потихеньку подався у напрямку ніг професора, де розміщувалися кнопки управління. Він безпечно туди добрався і став неквапливо й поступово тягтися до кнопок, але випадково перекинув щось, воно дзеленькнуло, і ми побачили, як він м’яко припав до підлоги і намертво там заліг. Професор ворухнувся і спитав: «Що там таке?». Але ніхто й пари з уст не випустив, а він почав собі бубніти, й мимрити, і вовтузитися, ніби збирався прокидатися, то я вже думав, що смерть мені прийде, так було лячно й тривожно. 

Потім на місяць насунула хмара, і я так зрадів, що мало не заплакав. Його затуляло тією хмарою дедалі щільніше, і врешті настала така темінь, що ми вже не бачили Тома. Потім став накрапати дощ, і ми зачули, як професор почав лапатися за свої мотузки і всілякі інші речі й нарікати на погоду. Ми боялися, що він будь-якої миті може зачепити Тома, і тоді нам уже точно не жити, рятунку немає, але Том уже сунувся назад, і коли ми відчули, як він торкнувся руками наших колін, мені враз сперло дух, а серце в п’яти скотилося, бо ж у темряві неможливо було розібрати, а то міг бути й професор! Я думав, що так воно й було. 

Матінко мила! Я так зрадів, що він повернувся, що був майже щасливий – настільки, наскільки може бути щасливою людина, що летить у повітрі з біснуватим. У таких сутінках кулю нам не посадити, тож я сподівався, що дощ триватиме, бо не хотів, аби Том знову вплутувався в халепу і зчиняв нам такі неприємності. Що ж, бажання моє здійснилося. Дощ росив до самого ранку, і тривало це насправді не так і довго, хоч, здавалося, безкінечно, а коли розвиднилося, хмари розійшлися, і ми знову побачили світ – він був прегарний, лагідно-сірий, вкритий лісами й полями, а на них спокійненько стояли в задумі коні й корови. А тоді небо залилося сонцем, життєдайним і променистим, ми відчули, що нас геть розморило, почали позіхати і незчулися, як усі разом поснули.