Восени 1915 року, проживаючи в богемному пансіоні на Північному узбережжі Чикаґо, Шервуд Андерсон почав працювати над збіркою оповідань про тяжку долю жителів вигаданого містечка Вайнсбурґ, штат Огайо в 1890-х роках. Основою для цих історій став власний досвід автора, який виріс на фермі в селищі Клайд, Огайо. Андерсон вдихнув життя в групу неврівноважених вигнанців, розкиданих серед рівнин великої країни, неначе після кораблетрощі. Кожен з них по-своєму бореться, хоча й безуспішно, аби знайти свій сенс, особисте щастя та любов під тінню в’язів на вулицях свого містечка.

Ці «гротески», як їх називав Андерсон, не змогли впоратися зі своїми сумнівами і страхами, які заглушили все те хороше, що було в них. На думку письменника, жителі міста стали жертвами культури обмеженості, тому приречені жити на самоті та у відчужені. «Вайнсбурґ» швидко став культурним гаслом та метафорою зяючої порожнечі сільського життя.

Сьогодні «Вайнсбурґ, Огайо» є основою у вивченні літератури в старших класах на уроках англійської мови та літератури у США та загальновизнаною класикою. Та шлях, який подолала книжка, опублікована понад століття тому, 8 травня 1919 року, до літературної слави, був зовсім нелегким.

На момент, коли редактор невеликого видавництва Б.В. Г’юбш прочитав рукопис Андерсона в серпні 1918 року, книгу відмовилися публікувати по обидва боки Атлантики. Навіть лондонська компанія Джона Лейна, яка видавала попередні твори Андерсона ― два романи та збірку віршів, ― коли жоден нью-йоркський видавець не брався за них, вважала ці оповідання «занадто похмурими». Але Г’юбш, який познайомив американських читачів з Джеймсом Джойсом і Девідом Лоуренсом, погодився опублікувати їх.

За перші два роки після публікації книжка, як і передбачали скептики, її продали у кількості лише 5 тисяч примірників. Тоді як «Головна вулиця» Сінклера Льюїса про життя в маленькому містечку, опублікована роком пізніше, розійшлася тиражем у 390 000 тисяч примірників за той самий період часу.

Критики холодно сприйняли книжку. Журналіст Гейвуд Браун вважав книжку «монотонною», в той час як інші скаржились, що описи Андерсона були поверхневими, а персонажі одновимірними «маріонетками з іменами». Хоча дехто, як наприклад, Г.Л. Менкен, «сірий кардинал» американської літератури, високо оцінив «Вайнсбурґ»: «Ось, справді, твір, який виділяється із загального потоку художньої літератури, наче Альпи з П’ємонтських рівнин», писав він.

Проте об’єктом найлютіших нападів стала нібито одержимість Андерсона темою сексу. І справді, багато історій «Вайнсбурґа», порушуючи тогочасні літературні табу, відкрито досліджували руйнівні наслідки придушення своїх інтимних бажань, статевого стримання та збочень. Самого Андерсона почали називати «фалічний Чехов», чию книжку, за відгуками анонімного рецензента «Нью-Йорк івнінґ пост», «жоден чоловік не захотів би бачити в руках своєї дочки або сестри».

Напевно, ніде Андерсона так не зневажали, як в його рідному містечку Клайд. Головний бібліотекар міста спалив примірники його книжки, і, протягом багатьох років, будь-який відвідувач Громадської бібліотеки міста Клайд, який цікавився книжкою, отримував косі погляди протягом того короткого проміжку часу, поки бібліотекарка шукала ключ від замкненої шафки, де вона зберігала, разом з іншими «поганими книгами», єдиний екземпляр, що дивовижним чином уникнув полум'я.

У своїх мемуарах два десятиліття по тому, Андерсон згадував про те, що після публікації «Вайнсбурґа», «протягом декількох тижнів та місяців, моя пошта була переповнена листами, в яких люди називали мене «розпусником» та «хазяїном клоаки». «Критичні коментарі сильно підкосили моє здоров’я» ― писав він.

А через сотню років після згаданих подій, нам важко зрозуміти, як тема іншої сторони людських стосунків могла викликати такий ажіотаж у суспільстві. Жоден сучасний читач навіть не зніяковіє, читаючи висвітлені Андерсоном сцени сексуального характеру, які, до то ж, є досить цнотливими за сучасними стандартами. «Вайнсбурґ» завдячує своєму довголіттю не епатажності, яку спричинив, а саме майстерно зображеному суспільству на межі колосальних змін. І через декілька десятиліть після публікації, Волдо Френк, який надрукував деякі ранні оповідання «Вайнсбурґа» у своєму журналі «Сім мистецтв», зазначав, що Андерсон взявся описувати світ Середнього Заходу США, який уже на той час був мертвим ціле покоління.

Насправді Вайнсбурґ зі своїми ґрунтовими дорогами, кіньми та газовими лампами, фермерами, торговцями та ремісниками був картиною сільської культури, яку незабаром охопив нечуваний раніше соціальний та технологічний бум. Коли уповноважений чиновник, відповідальний за перепис населення Сполучених Штатів Америки у 1890 році, оголосив про те, що Американський Дикий Захід було освоєно, дві третини американців все ще проживали в маленьких фермерських містечках, які практично не відрізнялись від Вайнсбурґа. А уже до 1920 року, вперше в історії США, більшість американців проживали в містах.

Цьому демографічному зрушенню сприяла низка факторів: стрімкий розвиток американської промисловості під час Першої світової війни, завдяки чому мільйони робітників заполонили міста в пошуках роботи; велика кількість еміґрантів, які прибули зі Східної та Південної Європи; а також Велике переселення на Північ, коли майже пів мільйона афроамериканців з Півдня (включно з приголомшливими 10,4 відсотками від загального темношкірого населення Алабами та Міссісіпі) переїхали до міст на Заході, Середньому Заході та вздовж Східного узбережжя.

А тим часом ритм життя прискорювався. У 1900 році кінь все ще залишався основним засобом пересування, і менше, ніж 14000 автомобілів, які більшість людей розглядали як іграшки для багатих, їздили дорогами країни; а до 1920 року їх було уже 9 мільйонів. Пасажирські потяги вдвічі збільшили кількість пасажирів, потроїли кількість пройдених миль за десятиліття до перепису 1920 року, що сприяло перетворенню залізниці в найбільшу індустрію та основного роботодавця країни. Електричні трамваї, які вперше з’явилися на вулицях у 1888 році, на той час мчали тисячами міст, віщуючи вік маятникових пасажирів. Шум та бруд міського життя, на додачу до упереджень заможних городян, які прагнули уникнути зростаючого расового та етнічного розмаїття в центрі міста, привів до появи «трамвайних передмість», чиї тихі, вулички, вздовж яких росли охайні зелені насадження, наслідували естетику маленького містечка минулої епохи.

Інші інновації ― телефони, електричне освітлення, метро, водопровід, каналізація, асфальтовані вулиці, навіть номери будинків ― внесли зміни в повсякденне життя американців. Зростання заробітної плати в поєднанні зі скороченням тривалості робочого тижня спричинило появу нового класу споживачів, людей, у яких є достатньо часу та грошей, щоб насолоджуватись всіма тими продуктами, які виходять з фабрик по цілій країні.

До того, як стати письменником, Андерсон також був втягнутий у нову хвилю «жадібності», він планував стати власником лакофарбової фабрики в Елірії, штат Огайо. Але в 1913 році, після нервового зриву, він покинув дружину і дітей та переїхав до Чикаґо. Там він потрапив у літературне середовище, яке критик Карл Ван Дорен назвав «бунтівниками з села»; це товариство складалось з приїжджих до міста, для яких, як і для Андерсона, школою літературної спостережливості стала сільська місцевість, з якої вони вийшли. Його головним представником був поет Едгар Лі Мастерс і його «Антологія Спун-Рівер», опублікована в 1915 році збірка віршів, які були голосами жителів села, похованих на кладовищі вигаданого містечка в штаті Іллінойс. Книжка, з її похмурим поглядом на життя маленького містечка, неочікувано стала міжнародним бестселером і надихнула Андерсона почати писати історії, які зрештою війшли у «Вайнсбурґ, Огайо».

Сільський бунт незабаром вичерпав себе, як і кар’єра Андерсона. Він продовжував публікуватися і насолоджувався декількома роками слави в 1920-х роках, навіть попри те, що його книжки, за винятком роману 1925 року «Темний сміх», ніколи не продавалися добре. Незабаром його обігнали молоді письменники: Ернест Гемінґвей, Вільям Фолкнер, Томас Вулф, Джон Дос Пассос, Ерскін Колдвелл, Вільям Сароян, Джон Стейнбек. Усі вони надихалися «Вайнсбурґом», його простими, декларативними ритмами та непохитною турботою про тяжке становище звичай людей.

Гемінґвей та Фолкнер, наприклад, шукали поради та підтримки Андерсона, які він із задоволенням надавав, виступаючи наставником для обох та допомагаючи надрукувати їхні перші твори. З часом, коли їх становище покращувалось, а його занепадало, вони захотіли віддалитись від Андерсона романами, в яких жорстоко висміювали його особистість і стиль його прози: «Москіти» Фолкнера та «Весняні потоки» Гемінґвея.

Андерсон помер у березні 1941 року від кишкової інфекції, випадково проковтнувши зубочистку на коктейльній вечірці в Нью-Йорку. Але його літературний вплив продовжував відчуватися ― пізніше це визнав і сам Фолкнер. У грудні 1950 року, під час нагородження Нобелівською премією з літератури, він сказав присутнім у мерії Стокгольма, що він і все його покоління американських письменників були «дітьми Шервуда Андерсона».

Брюс Фальконер, 8 травня 2019 р. 
Переклала Ілона Федюк