Минуло вже вісім років із того часу, як Хуліо Кортасар востаннє представив світові свою збірку оповідань. І публікація збірки «Восьмигранник» вкотре доводить майстерність аргентинця в написанні короткої прози. Послуговуючись манерою, що й у попередніх творах, автор ретельно контролює власний оповідний матеріал і вправно занурює нас в неоднозначну площину змішаних реальностей. У межах восьми оповідань збірки шанувальники знову можуть насолодитися фантазіями заплутаного літературного світу Кортасара.
Зокрема, у тексті «Восьмигранника», Кортасар продовжує досліджувати предмет, якого торкається і в інших своїх книжках. Ми уже читали у нього про взаємовтручання між сном та дійсністю. Так, у оповіданні «Ліліана плаче» герой на порозі смерті фантазує про те, як він вмиратиме. Коли він марить деталями власного похорону та уявляє скорботу рідних, Кортасар віртуозно переплітає ці «темпоральні плани», і винаходить галюцинаторне перехрещення світів минулого й майбутнього. Подвоєння ідентичності разом із втручанням «іншого» сходить на літературну авансцену, адже Кортасар продовжує досліджувати проблеми репрезентації простору та часу. Тому в оповіданні «Кроки у слідах» літературознавець Хорхе Фраґа береться за критичну реконструкцію життя і творчості арґентинського поета. Після ретельного пошуку бібліографічних даних, Фраґа раптом знаходить важливу деталь, що зводить усі попередні дослідження нанівець. Неждано-негадано стає відомо, що і критик, і його поет-двійник є всього лише шахраями-вигадниками літературної історії.
Кортасар завжди свідомий свого ремесла. Літературний процес у нього переоцінюється як реабілітація пам’яті й сну. Письменство автор вважає формою особистого екзорцизму, що, зокрема, видно у оповіданні «Туди, але де, як?». Тут оповідач-письменник порушує ретельно підготовлену прозову медитацію паратактичними відступами про саму суть наративу. У зверненні до читача «Для вас, хто, можливо, читає мій твір, хіба це з вами ніколи не траплялося…?», герой Кортасара дискутує на тему шаблонних обмежень мови як засобу вираження думки, фантазії й особистого досвіду. Вочевидь, Кортасар розділяє муки свого вигаданого персонажа.
Схильність автора до гри як примхливого порушення життєвої рутини набуває нового вираження в оповіданнях «Рукопис, знайдений у кишені» та «Шия чорного кошеняти». В обох випадках, герої грають ігри випадковостей, коли подорожують у метро Парижу. Якщо в першому оповіданні досліджується пристрасть, яка надихає ігри підземелля, у другому оповідь зосереджується на ексцентричному походженні невинної гри. В обидвох випадках гра стає власною реальністю, яка поглинає все довкола.
«Фази Северо» розповідає історію про дивовижну диявольську одержимість й описує ритуали, пов’язані з нею. Але все ж таки іронічна розв’язка Кортасара робить цей випадок всього лише черговою церемонією серед багатьох ігор життя.
У оповіданні «Містечко Кіндберґ» розглядаються стосунки молодої попутниці з комівояжером, і тут Кортасар досліджує ментальні ігри, вигадані кожним із його персонажів. Текст подає вдосталь матеріалу для подальшої оцінки ставлення автора до жінок і сексуальності. І наостанок, жодна збірка Кортасара не була б завершеною без уїдливої насмішки над безглуздістю буржуазного існування. У оповіданні «Літо» кінь-примара (фантазія тривог героїні) намагається проникнути в затишний дім статечної та самовдоволеної пари.
Супроводжуючи нас у світ фантазії, Кортасар завжди спішить нагадати нам про навколишні реалії. Покликання на сучасних музикантів, таких як Арчі Шепп, Пол Маккартні, музичного гурту «The Mothers of Invention», чергуються зі згадками про президентську кампанію Ніксона-Макґоверна. Це, а також використання розмовної арґентинської мови з варіаціями між різними формами неформального звертання, слугує нагадуванням про те, що його герої є нашими сучасниками.
Збірка «Восьмигранник» характеризується новизною з тонкими мовними маніпуляціями і винахідливими структурними формами. Художнє потрактування діалогу від прямого відображення до непрямого паратактичного стилю розкриває постать Кортасара з найкращого боку. Неологізми та звуконаслідувальні вставки як спроба перекрутити риторичні формули, привносять ще більше блиску тим дорогоцінним перлинам, якими є останні оповідання Кортасара. До своєї літератури автор ставиться ретельно й продумано, тому кожна грань його естетичного восьмигранника показує такі несхожі один на одного виміри реального й фантазійного.
Автор — Франсін Р. Мазіелло
Переклала Ірина Заборська