Фази Северо
Усе ніби завмирало, наче якось застигало у своєму власному русі, запаху і формі, які були ті ж самі й мінялися з димом і тихою розмовою між сиґаретами та ковтками алкоголю. Малюк Пессоа вже видав три прогнози з перегонів у Сан-Ісідро, сестра Северо зашивала чотири монети в ріжки носовичка, це на коли Северо прийде час заснути. Нас не було надто багато, аж раптом хата стає маленькою, між двох фраз виникає прозорий куб, розмова переривається на дві-три секунди, і в такі миті дехто мав відчувати, як і я, що, хоч яким все оце було неминучим, нам боліло за Северо, за жінку Северо й за давніх друзів.
Десь об одинадцятій вечора ми прийшли разом – я, Іґнасіо, Малюк Пессоа і мій брат Карлос. Ми були майже своїми, особливо Іґнасіо, що працював разом із Северо, і зайшли, не особливо звертаючи на себе увагу. Старший син Северо запросив нас пройти до спальні, але Іґнасіо сказав, що ми трохи побудемо в їдальні; в хаті скрізь були люди, друзі або родичі, вони також не хотіли заважати і всідалися в кутках або збиралися біля столу або серванта, щоб поговорити або обмінятися поглядами. Раз за разом діти або сестра Северо приносили каву та пиво, і майже завжди в такі миті все наче застигало у своєму власному русі і в голові проносилася дурнувата фраза «Ангел пролетів», але навіть якщо потім я коментував дубль негра Акости в Палермо або Іґнасіо пестив кучері молодшого сина Северо, ми всі відчували, що в глибині нерухомість триває, що ми наче чекаємо на речі, які вже відбулися, або що все, що може відбутися, це, можливо, щось інше або ніщо, як уві сні, хоча всі ми не спали і час від часу, мимоволі, чули плач жінки Северо, такий майже несміливий в куточку вітальні, де з нею, мабуть, були найближчі родичі.
В таких випадках забуваєш про час або, як, сміючись, сказав Малюк Пессоа, то, навпаки, час забуває про тебе, але невдовзі прийшов брат Северо, щоб сказати, що невдовзі розпочнеться потіння, і ми розчавили недопалки й почали заходити по одному до спальні, де майже всім було місце, бо родичі витягли всі меблі й залишалися тільки ліжко і тумбочка. Северо сидів у ліжку, обкладений подушками, а в ногах виднілися синє вовняне покривало та блакитний рушник. Не було ніякої потреби мовчати, але брати Северо запрошували нас сердечними жестами (вони всі такі хороші люди) підійти до ліжка, оточити Северо, що мав руки, схрещені на колінах. Навіть молодший син, такий малий, був тепер біля ліжка, дивлячись на батька в напівдрімоті.
Фаза потіння була неприємною, бо потім треба було міняти простирадла й піжаму, навіть подушки набухали і ставали важкими, як гігантські сльози. На відміну від інших, які, за словами Іґнасіо, зазвичай непокоїлися, Северо залишався нерухомим, навіть не дивився на нас, і майже відразу піт вкрив його обличчя та руки. Його коліна вимальовувались, як дві темні плями, і хоча сестра постійно витирала йому щоки, піт вибризкував знову і падав на простирадла.
– І це ще насправді дуже добре, – наполягав Іґнасіо, що залишився біля дверей, – Гірше було б, якби він рухався, простирадла так прилипають, це страшне.
– Тато спокійний чоловік, – сказав старший син Северо. – Він не з тих, хто завдає клопоту.
– Зараз закінчиться, – сказала жінка Северо, яка зайшла наприкінці й несла чисту піжаму й комплект простирадл. Думаю, що всі ми без винятку захоплювалися нею, як ніколи, в цю мить, бо ми знали, що вона плакала зовсім нещодавно, а тепер могла доглядати свого чоловіка зі спокійним та лагідним обличчям, навіть енергійним. Гадаю, що деякі родичі сказали якісь підбадьорливі фрази Северо, я вже знову був у передпокої, і молодша дочка пропонувала мені чашку кави. Мені хотілося б побалакати з нею, щоб розважити, але заходили інші, а Мануеліта дещо сором’язлива, може ще подумати, що я цікавлюся нею, краще зберігати нейтралітет. А от Малюк Пессоа з тих, хто швендає туди-сюди по хаті й поміж людей, наче так і треба, вони з Іґнасіо і старшим братом Северо вже подружилися з деякими кузинами та їхніми подружками, обговорювали, що непогано запарити гіркий мате, бо о цю пору він би багатьом згодився, щоб осадити печеню. Але так нічого й не вийшло, в одну з цих митей, коли ми раптово завмирали (наголошую, що нічого не мінялося, ми і далі розмовляли, жестикулювали, але так було, і якось треба про це сказати і пояснити чи назвати), зайшов брат Северо з карбідовою лампою і від дверей попередив нас, що зараз розпочнеться фаза стрибків. Іґнасіо проковтнув каву і сказав, що цієї ночі все наче йде швидше; він розмістився поруч із ліжком, з жінкою Северо і молодшим хлопчиком, який сміявся, бо права рука Северо гойдалась, як метроном. Жінка одягла його в білу піжаму, і ліжко знову було бездоганним; пахло одеколоном, і Малюк зробив схвальний жест захоплення Мануеліті, яка напевно ж подумала про все це. Северо зробив перший стрибок й опинився сидячи на краю ліжка, дивлячись на свою сестру, яка його підбадьорювала трохи дурнуватою і недоречною усмішкою. Яка в цьому потреба, подумав я, бо мені подобається, коли все йде чисто; і чи не байдуже Северо, підбадьорює його сестра чи ні. Стрибки ритмічно йшли один за одним: сидячи скраю ліжка, сидячи в узголов’ї ліжка, сидячи з іншого краю, стоячи посеред ліжка, стоячи на підлозі між Іґнасіо й Малюком, навкарачки на підлозі між жінкою та сестрою, сидячи в кутку біля дверей, стоячи в центрі кімнати, завжди між двома друзями чи родичами, попадаючи точно у прогалини, а ми ж усі не ворушилися, тільки очима за ним стежили, сидячи скраю ліжка, стоячи біля узголов’я ліжка, навкарачки посередині ліжка, навколішки скраю ліжка, стоячи між Іґнасіо і Мануелітою, навколішки між своїм молодшим сином і мною, сидячи в ногах ліжка. Коли жінка Северо сповістила про закінчення фази, усі почали розмовляти одночасно та вітати Северо, а він був ніби чужий; вже не пам’ятаю, хто його відвів знову до ліжка, бо ми виходили одночасно, обговорюючи фазу і шукаючи що-небудь, аби втамувати спрагу, і я пішов з Малюком на подвір’я подихати нічним повітрям, і ми випили по пиву з горлечка.
На наступній фазі була заміна, пам’ятаю, бо Іґнасіо казав, що мала бути фаза годинників, а ми натомість знову почули, як плаче жінка Северо у вітальні, і майже відразу прийшов старший син сказати нам, що вже почали залітати молі. Ми, трохи здивовані, переглянулися з Малюком і з Іґнасіо, але не виключалося, що можуть бути заміни, і Малюк сказав уже звичне про порядок факторів і всяке таке; думаю, що нікому не подобалася заміна, але ми цього не показували, знову заходячи і стаючи колом навколо ліжка Северо, яке родина розташувала, як і годилося, у центрі спальні.
Брат Северо прийшов останній з карбідовою лампою, вимкнув люстру на стелі й перетягнув нічного столика в ноги ліжка; коли він поставив лампу на столика, ми замовкли й принишкли, дивлячись на Северо, що зіпнувся на подушках і не здавався надто втомленим попередніми фазами. Молі почали залітати у двері, і ті, що вже були на стінах або на стелі, приєдналися до інших і закружляли довкола лампи. Із широко розплющеними очима Северо спостерігав за попелястою завірюхою, що дедалі збільшувалася, і, як здавалося, зосередив усі свої сили на цьому розгляданні, навіть очима не кліпав. Одна з молей (вона була дуже велика, думаю, що насправді то був метелик, але на цій фазі йшлося тільки про молей, і ніхто б не став сперечатися про назву) відірвалася від інших і полетіла до обличчя Северо; ми бачили, як вона прилипає до правої щоки і як Северо на мить заплющує очі. Одна по одній молі покинули лампу й залітали довкола Северо, прилипаючи до волосся, до рота й до лоба, доки не перетворили його на величезну тремтячу маску, на якій тільки очі ще належали йому і вперто дивилися на лампу, де однісінька міль кружляла в пошуках входу. Я відчув, що пальці Іґнасіо вп’ялися мені в передпліччя, і тільки тоді помітив, що також тремчу і хапаюся рукою за плече Малюка. Хтось застогнав, якась жінка, можливо, Мануеліта, що не вміла стримуватися, як інші, і цієї самої миті остання міль пролетіла до обличчя Северо й загубилася у сірій масі. Ми всі разом закричали, почали обійматися й плескати в долоні, а брат Северо побіг увімкнути люстру на стелі; хмара молей незґрабно шукала вихід, і Северо, знову обличчя Северо, надалі дивився на вже не потрібну лампу та обережно рухав ротом, наче боявся отруїтися срібним пилом, що покривав йому губи.
Я не залишився там, бо мали вмити Северо, і хтось уже завів розмову про пляшку ґрапи на кухні, до того ж у таких випадках завжди дивує, як різкі повернення у нормальність, так би мовити, відволікають і навіть обдурюють. Я пішов за Іґнасіо, він знав усі закутки, і ми приклалися до ґрапи з Малюком і старшим сином Северо. Мій брат Карлос розлігся на лавці й курив, похнюпившись, важко дихаючи; я йому відніс чарку, й він її перехилив одним духом. Малюк Пессоа наполягав, щоб Мануеліта випила, й навіть розповідав їй про кіно та перегони; я наливав собі чарку за чаркою й не хотів ні про що думати, а коли вже більше не міг, пішов шукати Іґнасіо, він наче чекав на мене, схрестивши руки на грудях.
– Якби остання міль обрала… – почав я. – Іґнасіо повільно похитав головою, заперечуючи. Звісно ж, не треба було питати; в усякому разі зараз не треба було питати; не знаю, чи я зрозумів до кінця, але мав відчуття, ніби величезна порожнеча, щось на подобу порожнього склепу, повільно пульсує в якійсь частині моєї пам’яті та просякає краплями. В заперечному жесті Іґнасіо (і здалеку мені здалося, що Малюк Пессоа також заперечно хитає головою і що Мануеліта жадібно дивиться на нас, надто боязлива, щоб і собі заперечувати) була ніби відмова від розсудливості, небажання заглиблюватися далі; справи були такими у своєму абсолютному сьогоденні, бо ставалися одна за одною. Тоді ми змогли продовжити, і, коли жінка Северо зайшла до кухні, щоб сповістити, що Северо говоритиме числа, ми відставили напівповні чарки і поспішили, Мануеліта між Малюком і мною, Іґнасіо позаду з моїм братом Карлосом, який завжди і скрізь запізнюється.
Родичі вже напхалися до спальні, й не було де особливо розташуватися. Я тільки зайшов (тепер лампа горіла на підлозі, біля ліжка, але люстра була ввімкнена), коли Северо піднявся, засунув руки в кишені піжами і, дивлячись на свого старшого сина, сказав: «6», дивлячись на свою жінку, сказав: «20», дивлячись на Іґнасіо, сказав: «23», спокійним голосом і звідкись знизу, неквапливо. Своїй сестрі він сказав 16, молодшому синові 28, решті родичів казав числа майже завжди великі, аж поки мені не сказав 2, і я відчув, що Малюк дивиться на мене скоса і стискає губи, чекаючи на свою чергу. Але Северо почав казати числа іншим родичам і друзям, майже завжди вище пʼяти і ніколи не повторюючись. Майже наприкінці Малюкові він сказав 14, і Малюк відкрив рота й здригнувся, наче від удару потужного вітру поміж брови, потер руки, а потім засоромився й заховав їх у кишенях штанів, саме тоді, коли Северо казав 1 жінці з палаючим обличчям, можливо, далекій родичці, вона приїхала сама й майже ні з ким не розмовляла цього вечора, аж раптом Іґнасіо з Малюком перезирнулися й Мануеліта сперлася на одвірок, і мені здалося, що вона тремтить, що стримується, щоб не закричати. Решта вже не звертали уваги на свої числа, Северо все одно їх казав, але всі почали розмовляти, навіть Мануеліта, коли прийшла до тями і зробила два кроки вперед і їй випало 9, вже ніхто не переймався, і числа закінчилися в інтервалі між 24 і 12, які випали якомусь родичеві і моєму братові Карлосу; сам Северо здавався не таким зосередженим і з останнім числом відкинувся назад і дав себе вкрити своїй жінці, заплющуючи очі, як той, хто втрачає інтерес або забуває.
...
(продовження оповідання читайте у збірці «Востмигранник»)
– Якби остання міль обрала… – почав я. – Іґнасіо повільно похитав головою, заперечуючи. Звісно ж, не треба було питати; в усякому разі зараз не треба було питати; не знаю, чи я зрозумів до кінця, але мав відчуття, ніби величезна порожнеча, щось на подобу порожнього склепу, повільно пульсує в якійсь частині моєї пам’яті та просякає краплями. В заперечному жесті Іґнасіо (і здалеку мені здалося, що Малюк Пессоа також заперечно хитає головою і що Мануеліта жадібно дивиться на нас, надто боязлива, щоб і собі заперечувати) була ніби відмова від розсудливості, небажання заглиблюватися далі; справи були такими у своєму абсолютному сьогоденні, бо ставалися одна за одною. Тоді ми змогли продовжити, і, коли жінка Северо зайшла до кухні, щоб сповістити, що Северо говоритиме числа, ми відставили напівповні чарки і поспішили, Мануеліта між Малюком і мною, Іґнасіо позаду з моїм братом Карлосом, який завжди і скрізь запізнюється.
Родичі вже напхалися до спальні, й не було де особливо розташуватися. Я тільки зайшов (тепер лампа горіла на підлозі, біля ліжка, але люстра була ввімкнена), коли Северо піднявся, засунув руки в кишені піжами і, дивлячись на свого старшого сина, сказав: «6», дивлячись на свою жінку, сказав: «20», дивлячись на Іґнасіо, сказав: «23», спокійним голосом і звідкись знизу, неквапливо. Своїй сестрі він сказав 16, молодшому синові 28, решті родичів казав числа майже завжди великі, аж поки мені не сказав 2, і я відчув, що Малюк дивиться на мене скоса і стискає губи, чекаючи на свою чергу. Але Северо почав казати числа іншим родичам і друзям, майже завжди вище пʼяти і ніколи не повторюючись. Майже наприкінці Малюкові він сказав 14, і Малюк відкрив рота й здригнувся, наче від удару потужного вітру поміж брови, потер руки, а потім засоромився й заховав їх у кишенях штанів, саме тоді, коли Северо казав 1 жінці з палаючим обличчям, можливо, далекій родичці, вона приїхала сама й майже ні з ким не розмовляла цього вечора, аж раптом Іґнасіо з Малюком перезирнулися й Мануеліта сперлася на одвірок, і мені здалося, що вона тремтить, що стримується, щоб не закричати. Решта вже не звертали уваги на свої числа, Северо все одно їх казав, але всі почали розмовляти, навіть Мануеліта, коли прийшла до тями і зробила два кроки вперед і їй випало 9, вже ніхто не переймався, і числа закінчилися в інтервалі між 24 і 12, які випали якомусь родичеві і моєму братові Карлосу; сам Северо здавався не таким зосередженим і з останнім числом відкинувся назад і дав себе вкрити своїй жінці, заплющуючи очі, як той, хто втрачає інтерес або забуває.
...
(продовження оповідання читайте у збірці «Востмигранник»)