ДВА

Від вогню люди пожвавішали, розговорилися, заспішили в печеру. Мал присів між вогнем і западиною з хмизом, простягнув руки над полум’ям, поки Фа та Ніл носили дрова і складали їх напоготові. Ліку принесла гілку і віддала її старій. Ха примостився біля скелі, спершись на неї спиною. Правою рукою він натрапив на камінь, підняв його і показав людям.

— Я маю видіння цього каменя. Мал різав ним гілку. Гляньте! Ця частина ріже.

Мал взяв камінь у Ха, зважив його в руці, на мить насупився, а тоді всміхнувся.

— Це той камінь, — сказав він. — Гляньте! Тут був мій великий палець, а тут моя рука охоплювала його.

Він підняв камінь і вдав, ніби ріже гілку.

— Це хороший камінь, — сказав Лок. — Він не пішов геть. Він залишився біля вогню і чекав на Мала.

Він підвівся і поглянув униз зі схилу на землю і каміння. Річка так само не пішла геть, і гори теж. Виступ скелі чекав на них. Раптом його накрило хвилею щастя і піднесення. Все навколо чекало на них: Оа чекала на них. Навіть тепер вона випускала паростки з цибулин, відгодовувала личинок, наповнювала повітря сумішшю запахів з землі, випинала повні пуп’янки з кожної щілини і гілки. Широко розвівши руки, Лок затанцював на терасі біля річки.

— Оа!

*

Мал трохи відсунувся від вогню і оглянув глиб печери. Він змів з землі біля основи кам’яного стовпа засохле листя і послід, сів і всунувся плечима в заглиблення у скелі.

— Тут сидить Мал.

Він лагідно торкнувся скелі, як Лок або Ха могли б торкатися Фа.

— Ми вдома!

*

З тераси ввійшов Лок. Він поглянув на стару. Звільнена від тягаря вогню, вона виглядала менш відчуженою, більш схожою на них. Тепер він міг поглянути їй в очі, говорити з нею, і, може, вона навіть йому б відповіла. Крім того, він відчував потребу говорити, щоб приховати від інших неспокій, який завжди викликав у ньому вогонь.

— Вогонь знову сидить на камені. Тобі тепло, Ліку? 

Ліку витягла маленьку Оа з рота.

— Я голодна.

— Завтра ми знайдемо їжу для всіх людей. 

Ліку підняла маленьку Оа.

— Вона теж голодна.

— Вона піде з тобою і поїсть. 

Він засміявся, глянувши на інших. 

— Я маю видіння… —

Тут люди теж засміялись, бо це було Локове видіння, мабуть, єдине в його голові, тож вони знали його так само добре, як і він.

— …як ми знайшли маленьку Оа.

Дивовижним чином старий корінь з часом скрутився, випнувся і вигладився на подобу жінки з великим животом.

— Я стою між деревами. Відчуваю. Цією ногою відчуваю… — він спробував показати, перенісши вагу тіла на ліву ногу, а правою колупаючись у ґрунті. 

— Відчуваю. Що це? Цибулина? Палиця? Кістка? 

Правою ногою він вхопив щось і підняв це щось у свою ліву руку. Подивився. 

— Це маленька Оа! 

Його обличчя переможно засвітилося. 

— І тепер, де Ліку, там маленька Оа.

Люди заплескали, сміючись, почасти з Лока, почасти з його історії. Підбадьорений оплесками, Лок сів біля вогню, і люди замовкли, дивлячись на полум’я.

Сонце скотилося в річку, і світло покинуло печеру. Тепер вогонь став ще виразнішим — білий попіл, цятка червоного і самотній вогник, що здіймався вгору. Стара тихо поворухнулася, підсунувши ще дров, годуючи червону цятку і підсилюючи вогонь. Люди спостерігали, їхні обличчя, здавалося, тремтіли в нерівному світлі. Поцяткована ластовинням шкіра розпашіла, у глибоких западинах під бровами мерехтіли відблиски вогню, і всі їхні вогники, здавалось, танцювали разом. Переконавши себе, що їм тепло, люди розправили кінцівки і вдячно втягували ніздрями запах вогню. Вони згинали і розгинали пальці ніг, простягали руки, навіть відсувалися від вогню. Запала глибока тиша, яка здавалася значно природнішою, ніж розмова, вічна тиша, що спочатку ніби злила їхні думки в єдину колективну свідомість, наповнивши нею печеру, а потім розчинила усі ці думки. Шум води був такий приглушений, що стало чути ледь вловимий доторк вітру до скелі. Їхні вуха наче жили окремим життям, вирізняли і сприймали сплутані клубки найменших звуків — звук дихання, звуки облуплювання сирої глини та падіння попелу.

Тоді заговорив Мал, незвично боязко:

— Холодно?

Повернувшись кожен у свою окрему свідомість, вони глянули на нього. Він уже висох, і його волосся закучерявилося. Він рішуче наблизився до вогню, став на коліна на глині, розвівши руки по обидва боки вогнища для опори так, що його груди опинилися прямо над найбільшим жаром. Потім весняний вітерець сколихнув вогонь і спрямував тонку цівку диму просто в його роззявлений рот. Він почав душитися і кашляти. Кашель не припинявся і, здавалося, рвався з його грудей без усякого попередження чи дозволу. Люди відштовхнули його від вогню, поки він пожадливо хапав ротом повітря. Він впав на бік, і все його тіло почало здригатися. Вони бачили його висолоплений язик і переляк у його очах.

Заговорила стара:

— Це холод води, де була колода.

Вона підійшла, опустилася перед ним на коліна і почала розтирати йому груди, масажувати м’язи шиї. Вона поклала його голову собі на коліна і затулила його від вітру, поки кашель не минув і він не лежав непорушно, легенько здригаючись. Прокинувся Новий і зліз зі спини Фа. Він повзав серед простягнутих ніг, виблискуючи рудим шорстким волоссям у світлі вогнища. Він побачив вогонь, проліз під піднятим Локовим коліном, схопився за Малову ногу і підвівся. В його очах мерехтіли два маленькі вогники, і він стояв, нахилившись вперед і спираючись на тремтливу ногу. Увага людей розділилася між ним і Малом. Раптом тріснула гілка, від чого Лок аж підстрибнув, а в темряву сипонуло іскрами. Поки іскри опустились на землю, Hовий уже стояв рачки. Він швидко проповз серед розкладених навколо ніг, виліз на Ніл по її руці і заховався у волоссі на її спині і шиї. Потім один маленький вогник з’явився біля її лівого вуха, пильний вогник, що не блимав, а підозріло спостерігав. Ніл повернула обличчя вбік і ніжно потерлася щокою об голову дитини. Новий знову заховався. Його схоже на солому волосся та кучері матері огорнули його, утворивши ніби печеру для нього. Її патли звисали, захищаючи його. За мить маленький вогник біля її вуха згас.

Мал підвівся і сів, спершись на стару. Він дивився на кожного з них по черзі. Ліку відкрила рота, щоб щось сказати, але Фа швидко на неї цитьнула.

Мал заговорив.

— Була велика Оа. Вона привела землю зі свого черева. Вона вигодувала. Земля привела жінку, а жінка привела першого чоловіка зі свого черева.

Вони слухали в цілковитій тиші. Вони чекали на продовження, хотіли почути все, що знав Мал. У нього було видіння про час, коли було багато людей. Вони дуже любили цю історію про час, коли літо було цілий рік, а з однієї гілки звисали і квіти, і плоди. Також Мал оголошував цілий список імен, який починався з нього і закінчувався аж найстаршим з людей. Але цього разу він її не розповів.

Лок затуляв його від вітру.

— Ти голодний, Мале. Коли ти голодний, то холодно, — промовив Ха.

— Коли повернеться сонце, ми підемо по їжу. Сиди біля вогню, Мале, а ми принесемо тобі їжу, ти знову будеш дужий, і тобі буде тепло.

Підійшла Фа і сперлася на Мала. Тепер вони втрьох закривали його від вітру біля вогню. Він заговорив до них між нападів кашлю.

— Я бачу видіння, що треба робити.

Він схилив голову і задивився на попіл. Люди чекали. Вони бачили, як життя оголило його. Довгі волосини на його бровах були рідкі, а пасма, що колись спадали зі схилу черепа, так порідшали, що над бровами утворилась смуга голої зморщеної шкіри завтовшки з палець. Під бровами очні западини були глибокі й темні, а очі в них — тьмяні і сповнені болю. Він підніс руку і почав роздивлятися свої пальці.

— Люди мають знайти їжу. Люди мають знайти дрова.

Він тримав пальці лівої руки другою рукою; міцно обхопив їх, наче тиск стримав би ідеї всередині і під контролем.

— Палець на дрова. Палець на їжу.

Він смикнув головою і почав заново:

— Палець на Ха. На Фа. На Ніл. На Ліку ——

На цій руці пальці скінчилися, і він поглянув на іншу, прокашлявшись. Ха заворушився, але нічого не сказав. Тоді Малове обличчя розслабилось, і він здався. Він схилив голову і заклав руки на сивому волоссі за шиєю. У його голосі чулася втома.

— Ха принесе дрова з лісу. Ніл піде з ним, і Новий.

Ха знову заворушився, і Фа забрала руку з плечей старого, але Мал продовжив:

— Лок принесе їжу з Фа і Ліку.

Ха заговорив:

— Ліку надто мала, щоб йти в гори і на рівнину.

Ліку вигукнула:

— Я піду з Локом!

Мал пробурмотів з-під колін:

— Я сказав.

Тепер, коли рішення було ухвалено, людям стало неспокійно. Вони відчували, що щось не так, але слово вже було сказано. Коли було сказано слово, то здавалося, ніби разом з ним уже розгорталася і дія, і вони стривожились. Ха безцільно стукав каменем по скелі, а Ніл знову тихо стогнала. Лише Лок, у якого завжди було менше видінь, згадував приголомшливі видіння про Оа і її щедрість, які змусили його танцювати на терасі. Він підстрибнув, повернувся обличчям до людей, і нічний вітер скуйовдив його волосся.

— Я принесу їжу в руках, — він широко розвів руки, — стільки їжі, що я хитатимусь — отак!

Фа широко всміхнулася йому.

— У цілому світі немає стільки їжі.

Він присів.

— У мене в голові є видіння. Лок вертається до водоспаду. Він біжить по схилу гори. Він несе оленя. Кішка вбила оленя і висмоктала кров, тож тут немає вини. Отак. Під лівою рукою. А під правою, — він витягнув вбік праву, — четвертина корови.

Він захитався туди й сюди перед печерою під вагою м’яса. Люди сміялися разом з ним, а потім — над ним. Лише Ха сидів тихо, ледве всміхаючись, поки люди це не помітили і не перевели погляд з нього на Лока.

Лок набундючився:

— Це правдиве видіння!

Ха нічого не сказав, лиш продовжував усміхатися. Потім вони побачили, як він повернув обидва вуха до Лока, повільно й урочисто, даючи зрозуміти так чітко, ніби сказав це вголос, — я чую тебе! Лок відкрив рота, його волосся настовбурчилось. Він почав безслівно бурмотіти до цинічних вух та напівпосмішки.

Фа перебила їх:

— Нехай. Ха має багато видінь і мало слів. Лок має купу слів і не має видінь.

У відповідь Ха вибухнув сміхом і махнув ногою в бік Лока, а Ліку засміялася, не розуміючи чому. Лок раптом дуже захотів того бездумного спокою їхньої згоди. Він вгамував свій спалах гніву, підповз до вогню і прикинувся, ніби йому сумно, а люди прикинулись, ніби його втішають. У печері знову запала тиша з однією спільною думкою чи зовсім без думок.

Раптом без попередження усі люди побачили одне й те саме видіння. Це було видіння про Мала, що, здавалося, був відокремлений від них, залитий світлом, виснажений, ніби грубо витесаний своїм стражданням. Вони бачили не тільки його тіло, але і видіння, що повільно змінювались у його голові. Одне найбільше вирізнялось серед інших, постійно вигулькуючи серед туманних доказів, сумнівів і здогадок, поки вони не зрозуміли, про що він думав з такою приреченою впевненістю:

— Завтра або післязавтра я помру.