Потрібно віддати належне Курту Воннеґуту. У своєму сьомому романі під назвою «Сніданок чемпіонів або прощавай, чорний понеділку!» письменник перетворюється у справжнього чарівника. Його магія яскраво виражена та заплутана: у нього порнографія виглядає як чищення старої водопровідної труби, фізичне насилля — як секс, невинність — як порок, а провина — як дитяча гра. Курт Воннеґут висвітлює всі новомодні скарги про Америку — її расизм, хист до нівечення мови, жадобу до технологічних інновацій та егоїзм. Він надає їм нового, водночас кумедного і обурливого, ненависного і привабливого забарвлення. Врешті-решт його зображення всього — від фольксваґенів до електричних стільців — характеризуються простотою та відсутністю зайвих прикрас, і все ж вони навдивовижу спокусливі. У роман вплетено близько десятка прекрасних сюжетів для оповідань, якби лише їх усіх втілити у повноцінні книжки. Письменник ледь не витає над землею. Проте, цей твір, як не дивно, є фактично заявою автора про наміри покинути літературну діяльність. І найгіршим у романі є те, що читач вірить не фактам, а літературній вигадці.
До певного моменту зовсім не складно сприймати події, що розгортаються у цій «оповіді про зустріч двох самотніх, худорлявих, доволі старих білих чоловіків на планеті, яка швидко вмирала». Спостерігати за Кілґором Траутом цікаво та приємно, проте водночас це викликає якийсь дивний страх. Траут, невизнаний письменник-фантаст, який не раз з'являвся у попередніх творах Воннеґута, подорожує автостопом Америкою на Фестиваль мистецтв, який проходить у Мідленд-сіті, куди його запросили лише за посередництва того лихого, проте водночас і милостивого мільйонера, Еліота Роузвотера.
Ненав’язлива сатира
Вражає те, як Траут розглядає слово «Піраміда», виведене величезними літерами на стінці трейлера, яким він пересувається, а пізніше запитує: «Навіщо власникові компанії високошвидкісних перевезень називати свою компанію і свої вантажівки ім’ям споруд, які ні на міліметр не посунулись із самого Різдва Христового?». Водій вантажівки йому відповідає: «Йому (босові) сподобалось звучання назви». Після цих слів Траут взявся вигадувати історію «про планету, де мова постійно перетворювалася на музику, тому що створіння, які її населяли, обожнювали звуки… Тож керівники уряду і комерції заради підтримки своєї діяльності весь час мусили придумувати нові й дедалі огидніші слова і речення, аби їх не могли обернути в музику».
За допомогою таких витончених та ненав’язливих сатиричних акцентів Воннеґут звертає увагу на значну частину абсурдних проявів та очевидних пороків американської цивілізації: від В'єтнаму до сексу, від війни до масажних салонів.
Те, що відбувається з Двейном Ґувером, автомобільним дилером, в чиїх руках знаходиться значна частина Мідленд-сіті, водночас зачаровує і вселяє в душу дивний жах. Чоловік безповоротно втрачає розум через вплив отруйних речовин, що потрапили у його організм. Страх, що заворожує душу або чарівність, від якої у венах стигне кров… Божевілля Двейна Ґувера, яке тільки починає проявлятись, проте пізніше спалахує з повною силою після прочитання оповідання Кілґора Траута (що виступає повідомленням від Творця Всесвіту, який нагадує читачеві, що лише він наділений свободою волі серед раси роботів), дає Воннеґуту можливість торкнутися всього, що є абсурдним та порочним у залишках цивілізації — від нацистів до параної, від геноциду до людей, які по вуха загрузли у різноманітних отрутах власної душі. Як ми всі вже знаємо, мало письменників можуть зрівнятися з Воннеґутом у його здатності набрати незворушного вигляду, а тоді без злоби чи гіркоти викривати найогидніші риси людської раси.
Натяки на манірність
Прочитавши частину роману, я зацікавився певними прийомами оповіді, до яких вдається Воннеґут. Мою увагу привернуло слово «Слухайте», яке письменник досить часто використовує на початку абзацу, а також три короткі «і таке інше», якими завершує деякі найбільш жахливі описи. Навіть його небагатослівні чарівні нариси з часом починають бліднути. Я здогадуюсь, чого він намагається досягнути. Наближаючись до межі між молодістю та зрілим віком та все краще усвідомлюючи мету своєї письменницької діяльності (не кажучи вже про неспроможність мистецтва знищити все зло на землі), Воннеґут вже не може покладатися лише на літературну вигадку. До того ж, автор «Сніданку чемпіонів» відчайдушно намагається востаннє вхопитися за найпростіші залишки оповіді. Проте у цій відчайдушності можна помітити певну манірність, особливо враховуючи той факт, що автор так ретельно відшліфовує кожну деталь та проявляє надзвичайну винахідливість.
І ось, коли особа Курта Воннеґута перед нашими очима зрікається літератури… Коли він самознищується як романіст, спершу попередивши нас про це всередині книги такими словами: «Коли я зрозумів, що робить Америку такою небезпечною, нещасною країною людей, які не мають нічого спільного з реальним життям, я вирішив цуратися вигаданих історій». Пізніше, вже наприкінці твору, Воннеґут натякає на свій намір вдруге, даруючи своїм героям свободу, після чого письменник «ліниво й задоволено» поринає у безодню особистих переживань… Я весь час повертався до запитань, які дещо псували мій досвід прочитання «Сніданку чемпіонів». Більшість цих питань надто складні і заплутані, щоб охопити їх тут. Тим не менше, ось найважливіші з них: якщо ваша література має бути знищеною, пане Воннеґут, для чого тоді у процесі її знищення створювати нову? Якщо ж ви напрошуєтеся на порівняння з Толстим, який звільнив своїх кріпаків, чи Джефферсоном, який дав свободу своїм рабам, то чому б вам просто не взяти і зробити цю справу? Чи, можливо, це ви просто так жартуєте?
Рецензія Крістофера Леманна-Гаупта, «Нью-Йорк Таймз», 3 травня 1973 р.
Переклала Олеся Кухарик