Все починається потихеньку

Дістати кийком по голові — це пусте. Двічі за один ве­чір отримати дозу наркотиків — не так вже й страшно… Але вийти провітритись і опинитись у незнайомій кімнаті з якоюсь жінкою, до того ж ми обоє в костюмі Адама і Єви, — це вже занадто. Не кажучи вже про те, що зі мною сталося потім...

Але, гадаю, краще розповісти все з початку, з першого вечора. Літнього вечора, якщо точніше. Сама дата не дуже важлива. 

Того вечора, не знаю чому, мені схотілося кудись сходити. Зазвичай ввечері я волію лягати спати, щоб рано вставати, але іноді мені потрібно трохи алкоголю, трохи людського тепла, товариства. Мабуть, я сентиментальний. Цього не скажеш, побачивши мене, але рельєф, що його утворюють мої м’язи, є лише оманливою зовнішністю, за якою я приховую ніжне серце Попелюшки. Я дуже люблю друзів, я дуже люблю подруг. Мені ніколи не бракувало ні одних, ні других, і час від часу я подумки дякую моїм батькам за вроду, яку вони мені подарували. Хтось інший дякував би Богу, я знаю… але, між нами, я вважаю, що ці люди приплітають Бога до справ, до яких він насправді не має стосунку. Хай там як, а моїй мамі я вдався… моєму батькові теж… Зрештою, він до цього теж деякою мірою причетний.

Отже, мені схотілося піти розважитись, і я пішов. Є незаперечна перевага в тому, щоб обирати собі заможних батьків. Я пішов гуляти. Вся компанія чекала на мене в «Зуті Сламері»1. Ґері Кіліан, репортер у газеті «The Call», Кларк Лейсі, мій товариш з університету, який, як і я, жив неподалік від Лос-Анджелеса, та наші постійні супутниці — але вони не з тих дівчат, яких усі хлопці вважають за необхідне тягати з собою, щойно в них з’являється трохи грошенят, не ті безталанні співачки або занадто досвідчені танцівниці. Я цього не люблю… Вони постійно труться об тебе. Не ці дівки, ні. А подруги, справжні подруги… Не акторки масовки у пошуках контракту, не дещо підтоптані інженю, а просто хороші й милі дівчата. І це просто жахливо, як мені важко знаходити таких. От Лейсі, він їх відшукує скільки забажає, і він може зустрічатись з ними хоч десять вечорів поспіль, і вони не намагатимуться його поцілувати. А я дію на них зовсім інакше, і це нестерпно — мусити відштовхувати красуню, яка кидається тобі в обійми. Але все ж таки я не хотів би мати такої мармизи, як у Лейсі. Втім це вже інша історія. Зрештою, я знав, що у «Сламері» я побачу Берил Рівз та Мону Тоу і що з ними я нічим не ризикую… А щодо інших дівчат, вони всі мають такий вигляд, ніби вважають, що кохання — це мета їхнього життя, особливо коли ти важиш 90 кг при зрості у шість футів два дюйми… Я їм завжди відповідаю, що я в такій формі саме тому, що бережу себе. І якби їм довелося тягати на собі такий тоннаж чистого м’яса, як у мене, їх би це так втомлювало, що вони дали б мені спокій… В будь-якому разі Берил і Мона не такі і вони знають, що гігієнічне життя набагато краще за всі ці далеко не нові дурниці, що їх люди реґулярно виробляють на канапах.

Я зайшов до «Зуті Сламера». Це симпатичний клуб, що його тримає Лем Гамільтон, товстий чорношкірий піаніст, який колись грав в оркестрі Лезерберда. Він знає всіх музикантів узбережжя, а скільки їх є у Каліфорнії, лише одному Богу відомо… У «Сламері» можна почути справжню музику. Я таке люблю, це розслаблює… а оскільки я і від природи не напружений, це просто дико заспокоює. Ґері чекав на мене, Лейсі танцював з Берил, а Мона кинулась мені на шию...

— Привіт, Моно, — кажу я. — Що нового? Привіт, Ґері.

— Привіт, — відповідає Кіліан.

Він бездоганний, як завжди. Вродливий чорнявий хлопець зі шкірою з синюватим полиском. Його світло-червоний bow-tie3 так тримає форму, що здається, ніби він накрохмалений. Що мені подобається у Ґері — це те, що він має смак до вбрання. Тобто він має такий самий смак, як і я, ось що я маю на увазі.

Мона дивиться на мене.

— Рокі, — каже вона мені, — це непристойно. Ви щодня стаєте гарнішим.

Почувши таке від неї, я не відчув незручності. Її тон був… ну як… стерпним.

— Ви дивовижний, Рокі. Ваше біляве волосся… ваша помаранчева шкіра… м-м-м… так би й з’їла.

Я все ж таки почервонів. Такий вже я вдався. А Ґері з мене глузує...

— Ти вже навіть не протестуєш, Року, — каже він мені. — Раніше ти пішов би геть...

— Вона вже довела мені, вона розумниця, — відповідаю я, — але якщо вона так продовжуватиме, я точно піду.

Мона засміялась. Ґері теж. І я. Ось це називається друзі!

Все ж таки я волів би, щоб Лейсі там не було… Я не люблю, коли дівчата роблять компліменти щодо моєї зовнішності, особливо у присутності Кларка Лейсі. Це найкращий хлопець на землі, але на вигляд він такий, що здається, ніби його батько — пацюк, а мати — жаба. Якби це виявилось правдою, я б не дуже здивувався. І через це йому трохи складно залицятися до дівчат.
Мона знову завела своєї.

— Рокі, коли ви наважитесь зізнатись, що кохаєте мене?

— Ніколи, Моно… Я не хочу зробити мільйон жінок нещасними.

Вона, певно, трохи випила, бо зазвичай вона не була такою наполегливою. На щастя, Кларк та Берил повернулись, і ми змінили тему. Гамільтон, власник клубу, щойно всівся за фортепіано. Як у всіх цих товстунів, у нього туше дивовижної легкості, і я засміявся від задоволення, слухаючи його. Ґері пішов танцювати з Берил, а я саме збирався запросити Мону, коли її схопив Лейсі. Та коли Гамільтон починає грати, я ладен взяти до танцю будь-яку дівчину. Його музика діє як удар струму. Я роззирався на всі боки, і тут увійшов мій рятівник. Цей клінічний бовдур Дуґлас Трак. Я незабаром розповім вам, хто він такий, але поки що я кидаюсь до дівчини, яка його супроводжує, і веду її на танцювальний майданчик. Вона має гарну статуру і добре танцює… Без жартів… Але ось вона починає занадто до мене притискатись…

— Ану, легше! — кажу я. — Для мене важлива моя репутація.

Те, що я бовкнув, було трохи грубо, але, ви ж знаєте, з моєю мармизою мені все пробачають. Вона злегка посміхається і продовжує робити по-своєму. І варто лише побачити, як вона вихиляється всім своїм тілом, одразу розумієш, що в неї на думці.

— Шкода, що це не самба, — відповідає вона спокійнісінько.

— Чому? — запитую я. — Як на мене, добре й так.

— Так було б атмосферніше… — відповідає вона. — Ця музика все ж таки трохи холодна.

Діти мої, якщо це вона називає холодною музикою, не хотів би я танцювати з нею самбу. Прокляття! Я маю щось зробити. Я все ж таки трохи сильніший за неї, і мені вдається відсунути її від себе. Я продовжую танцювати, тримаючи її на відстані витягнутих рук. Не можна присвятити своє життя спортові і танцювати з такими ляльками, як вона. Це непоєднувані речі. А для мене спорт важливіший. Спорт — понад усе.

Вона прикушує нижню губу, але і далі всміхається. Її неможливо образити. Найближчими днями я таки наклею собі фальшиві вуса і зможу тоді спокійно танцювати.

Гамільтон припиняє грати. Я відводжу дівчину її законному власникові, Дуґласу Тракові. Дуґлас. Варто про нього розказати більше. Це завжди радісний довготелесий хлопець з білявим хвилястим волоссям і з ротом, який здається вдвічі більшим, ніж потрібно. Він дуже молодий, п’є мов кінь і працює кимось на кшталт журналіста — веде колонку в якійсь нікчемній газетці про кіно. А коли випадає година, він працює над твором свого життя — «Естетикою кіно». За його планом ця праця має вийти в десяти томах і потребує десяти років роботи. Він курить сиґару. При цьому, повторюю, він п’є не просихаючи.

— Привіт! — каже він мені. — Вас познайомити?

— Звісно.

— Це Рок Бейлі, — пояснює він вродливій брюнетці, яка щойно претендувала на мої почуття. Санді Лав, — каже він мені, вказуючи на неї. Надія MGM.

— Радий знайомству.

Я ґалантно вклоняюся і тисну її руку. Вона сміється. Зрештою, вона мила. Надія MGM. Боже, якби я був MGM, я без жодних вагань пов’язав би деякі надії з цим дитям. Вона має для цього все, що потрібно.

— Вона небайдужа до тебе, — каже мені Дуґлас Трак зі своєю звичною тактовністю.

У питаннях грубості та хамства в мене немає причин йому заздрити… Але все ж таки я ставлю його на місце.

— Вона тобі це сказала, щоб здихатись тебе.

— Ви вгадали, — підтверджує Санді Лав.

Вона підходить до мене. Сто чортів! Які ж ці самиці осоружні! І де вона відшукала це низькопробне ім’я — Санді Лав?.. Безглузда ідея. Якийсь сільський шик. Головне, це їй зовсім не пасує. Я переконаний, ця дівчина не задовольняється тим, щоб кохатись по неділях.

— Потанцюймо ще, — пропонує вона, оскільки Лем Гамільтон почав грати іншу мелодію.

— Ні, — кажу я. — Ви врешті розбестите мене, а мої тренування не дозволяють мені подібних фантазій. Але я залюбки пригощу вас напоєм.

— А ваші тренування дозволяють вам пити? — відповідає вона мені випадом на випад.

— Звісно, — запевняє Дуґлас, який ловить кожне слово з нашої бесіди. — Послухайте, Санді, не намагайтесь спокусити старого Рокі. Він непохитний, і всі дівчата обламали об нього зуби. І знаєте, у спортсменах, до того ж, немає нічого піднесеного. А в тому, що цікавить вас, ніхто не зрівняється з інтелектуалами. Це він інтелектуал. Аякже. Зрештою… я оплачую випивку для всіх… Дуґлас платить за свою. Я не ображаюсь. Тим часом я танцюю з Берил, з Моною… Знову з Санді Лав… Я потішаюсь, бо попри всі її зусилля я залишаюсь абсолютно холодним. Вона вже зрозуміла і щиро грає у цю гру. Цього вечора я в чудовій формі, і я знаю, що чимало жінок, з тут присутніх, були б прихильні до моїх залицянь. Все ж таки приємно бути вродливим.

— Послухайте, — раптом каже мені Санді Лав…

— Я вас слухаю.

Вона притискається своєю щокою до моєї. Вона дуже гарно пахне. Аромати її волосся й помади напрочуд гармонійно поєднуються. Я їй про це кажу.

— Не треба цих дурниць, Рокі, будь ласка. Ви так не думаєте анітрішки.

— Ні, моя солоденька, — відповідаю я. — Я такий серйозний, що бути серйознішим просто неможливо.

— А може, ви відвезете мене деінде?

— А чому ви хочете піти звідси? Вам не подобається музика старого Лема?

— Подобається… Але вам вона занадто подобається. Як можна отримувати задоволення, танцюючи з типом, який слухає музику?

— Я знаю, що є люди, які танцюють задля дівчат, а не задля музики, — відповідаю я. — Але я, я люблю цю музику, і я повторюю вам, що жінки мене не цікавлять.

— Ну гаразд! — каже вона мені, докірливо дивлячись на мене і мацаючи мої біцепси. — Ви не такий…
І тут я розумію, що вона має мене за гомика, і вибухаю сміхом.

— Звісно!.. — кажу я їй. — Не бійтесь, чоловіків я теж не люблю, якщо ви раптом так подумали… Але що насправді для мене важливо — це прекрасний стан мого тіла… а для цього є тільки спорт.

— О, — відповідає вона з ґримаскою, — я б не завдала вам шкоди…

Вона збіса гарна, якщо до неї добре придивитись, і я майже готовий порушити моє особисте правило. Але, хай йому грець, я ж вирішив… Чорт забирай, я зізнаюся… я вирішив залишатись незайманим до двадцяти років. Може, це повна дурня, але замолоду люди іноді ухвалюють подібні рішення. Це як ходити, наступаючи тільки на лінії між тротуарною плиткою, чи плювати в умивальник, обминаючи краї… Але все ж таки я не можу їй цього сказати… Що робити?..

— Я вам довіряю, — кажу я, злегка стискаючи її руку, — Але через причину, якої я не можу вам назвати, я змушений бути дуже серйозним.

— Ви наробили дурниць?

Чорт забирай! Хай би вона зрозуміла це як завгодно, але не так!

— Не знаю, як вам це пояснити, але якщо ви захочете, щоб я призначив вам побачення у день мого двадцятиліття, ви отримаєте подарунок від одного хлопця.

Ну от… Якщо я сподівався охолодити її запал, я зазнав фіаско. Вона дивиться на мене очима поїдачки чоловіків і часто дихає…
— О… Це, певно, жарт, мій маленький Рокі…

Ну от! Дівчина, якій не більше сімнадцяти років, яку я міг би понести на одній витягнутій руці, називає мене своїм маленьким. Запевняю вас, це дивовижне плем’я.

— Слово чоловіка… — кажу я їй. — Я від цього не відступлю.

— Я можу пообіцяти вам те саме, — каже вона, — дивлячись мені в очі.

Якщо хочете дізнатись мою думку, це все ж таки складна мить. На щастя, вірний Ґері приходить мені на допомогу. Він плескає мене по плечу.

— Тепер моя черга! — каже він.

Я вклоняюсь і дозволяю йому обійняти крихітку. Вона знову робить ґримаску, але не сердиться, бо Ґері Кіліан все ж таки леґінь показний. Вона мені всміхається, злегка опускаючи повіки. Вона схожа на парникову квітку для камер, типу Лінди Дарнелл…
Я повертаюсь до бару. Кларк Лейсі там гомонить з Берил, а Мона танцює з Дуґласом. У «Зуті Сламері» збира¬ються тільки приємні люди. Я знаю тут ледь не всіх. Я по¬тягуюся. Все ж таки добре жити, мати грошенята в кишені й отаких добрих приятелів. Я радісно і безпричинно сміюся. Тут на попільничці лежить Дуґласова сиґара, і вона смердить так, хоч святих винось. Це одна з тих жахливих італійських штук, вузлувата, як кістка старого ревматика, яка смердить гірше, ніж стічні води пекла. Раптом я відчуваю потребу вдихнути трохи свіжого повітря, і я кажу про це Лейсі.

— Я зараз повернуся… Вийду на хвилину.

— Окей, — відповідає він.

Я прямую до дверей. Проходячи повз Лема, я роблю йому знак, і він сміється всім своїм добрим чорним обличчям.
Погода просто надзвичайна. Ніч лагідна і запашна. А всі вогні міста зливаються у розмите небесне сяйво. Я роблю кілька кроків і спираюсь ліктями на свою автівку, яка слухняно чекає на мене неподалік від «Зуті Сламера». Якийсь тип вийшов за мною. Він підходить до мене. Він кремезний, присадкуватий, трохи схожий на бандюгана, але загалом має пристойний вигляд.

— У вас можна прикурити? — звертається до мене він. — Я простягаю йому запальничку і згадую, що це класичне звертання ґанґстера, який збирається скоїти своє лихе діло. Мені від цього весело, і я сміюся.

— Дякую, — каже він.

Він теж починає сміятись і запалює свою сиґарету. Шкода. Це не ґанґстер. Я вдихаю дим його сиґарети. Дивний запах. Він помічає, що я роблю, і простягає мені свій портсиґар.

— Бажаєте пригоститись?

Воно смердить майже так само, як і Дуґласова сиґара, але на свіжому повітрі це не так страшно. Я запалюю сиґарету і дякую йому — я ж бо також відвідував недільну школу.

Ця сиґарета майже така сама жахлива на смак, як і Дуґлосова сиґара, та я майже не встигаю це усвідомити, бо гепаюсь непритомним, ніби я щойно випив четверний зомбі-коктейль. А цей тип виявляється дуже милим, і я встигаю помітити, як він підхоплює мою голову, щоб вона не вдарилася об тротуар. А потім я відправляюсь до країни пурхливих вошок.

Переклала Дарія Бібікова.

.