Вікно в його номері не зачинялося наглухо. Повітря було приємно прохолодним, а телевізор усе ще мурмотів, блимаючи чорно-білими картинками. Він вимкнув його, запихаючи нічну сорочку в шухляду під ним, і заштовхав ногами закривавлений рушник до ванної. З чашкою, що стояла біля чайника, він пішов до умивальника і став пити великими ковтками, настільки жадібно, що вода потекла підборіддям. Тоді скинув з себе весь одяг, прийняв душ, стоячи на колінах у ванні, і, кинувши оком на море, чи не змінилась, бува, погода, став ритись у своїй сумці за піжамою.

Аріель знав, що все це театр, призначення якого — повернути собі відчуття реальності. Але його це не турбувало. Він вірив у реальність. Він знав, що вона таїться здебільшого поблизу ритуалу і рутини. Відчував, що керувати людським тілом — це те саме, що доглядати за цуциком: якщо раз погодуєш його о шостій годині, наступного дня він прийде, принюхуючись, о шостій, а коли позіхнеш, він ляже. В такий спосіб смак зубної пасти і ритуал з піжамою були його містком до сну — до того, на що ніколи не було гарантії з маховиком його мозку, не кажучи вже про цю ніч.

Він прослизнув під покривало і розкопав його, щоб ослабити натиск. Вікно задеренчало від легкого вітерцю, і він схопився за той звук, мов за рятувальний трос. Туман не витримує бризів. Розвиднювалось і піднявся вітерець. Без сумніву, бульбашка луснула.

Він провалився у смолистий сон, і сновидіння почалося з відчуття страшного холоду. Не розумів, де джерело цього холоду. Здавалося, ним кидало, мов дощечкою на хвилях: не знати, де верх, де низ. Аж раптом він уже на плаву і бачить попереду на обриві готель «Кліффс». Готель виривався з туману, довкола билося біле шумовиння бурунів. Повітря тхнуло морем, не делікатно солоним, а неприємно вологим, з драглистими водоростями, з хробаками й ланцюгами, що пнулися з глибин. Здіймались і пінились зелені піки.

Повз нього прокотився вал, і під його гребенем промайнуло тіло людини. Він кинувся вперед і схопився за руку, перед тим як хвиля розбилась. Тепер вони стали двома поєднаними душами, а потім він побачив, як підпливають іще. Усіх їх затягнула, штовхнула вниз, перевернула хвиля, і його руки розкинулись, шукаючи опори. Коли водяний вал шпурнув його вперед, він виплив на його гребені до висоти сліпа і втримався на бетоні.

Заціпенілий і знесилений, він глянув угору на готель.

На першій сходинці стояв Леонард. «Не працює! — гарчав він у телефон. — Аби запрацювало, нам треба свистати всіх нагору. Ви всі прославитеся!»

Аріель попрямував до нього. Вихопив з рук телефон, якраз коли прийшло повідомлення:

Юх-ху готель ах-ах зроби це зі мною любчику ага. Гей надіюсь ти приземлився окей тут реєстрація без проблем датчани справді круті. Мені їсти з кимось з конференції чи ховатись чи як? Поквапся любчику ах-ах.

І темрява. Не оксамитна, як у книжках, а холодна й масляниста, що витікає з бульканням. Безсилля не малят, а мертвих.

У двері постукали.

За хвилю ще раз. Стукіт втягнув його назад до тями, наче сьорбнув через соломинку. Він ворухнувся, роздивився довкола, здивований, що опинився в готелі зі сну.

Затримав дихання і прислухався. У кімнаті відкритими трубами опалення сочилося слабке сопіння, яке для його захмілілих вух звучало як далекий тужливий спів людей, що зібралися десь у жалобі.

Знову постукали.

— Арі? Ви спите?

Аріель виліз із ліжка.

— Олівіє? — покликав він, намацуючи двері.

Коли відчинив їх, його залило примарне світло, мов сяйво незаслоненого місяця. Олівія стояла, згорбившись, у китайському халаті. Волосся було сплутане і блякле. Щойно двері відчинились, як її губи затремтіли і скривилися.

— Вибачте, що розбудила вас, — і вона некрасиво розревілася.

— Воу, гей. — Аріель притягнув і обняв її. — Все окей.

Усією вагою вона притиснулася до нього, а коли він відсунувся назад, посунулась за ним. Вони сплутались, але такою була відносність — її податлива, здорова маса супроти маси Ґретхен, — що він обіймав її ще міцніше, ще солодше, наче вона була протиотрутою.

Проте плакала вона так розпачливо, аж він вихилився глянути в коридор.

— Заходьте, — прошептав він, подумки списуючи з рахунку сон. — Що трапилось?

— Ви мусите дещо знати, — схлипувала вона. — Не ведіться на всю ту метушню там унизу. Це так несправедливо, мені нестерпно бачити вас такого загубленого.

— Загубленого? — Аріель повів її до ліжка і посадив поряд з собою. Вона повалилася на його плече, і коли він відкинув волосся з її обличчя, його мозок спалахнув від адреналіну: здавалось, є ключ до алгоритму цієї ночі. Те, що йому хотілось би знайти до від’їзду. — Я загубився лише на один день, — заспокоїв він. — Не сприймайте це надто серйозно.

— Не знаю, — важко видихнула вона. — Я навіть не знаю, з чого почати.

— Ви про що? Про цю ніч?

Вона затремтіла, обтираючись халатом. За хвилину тиші вона, здавалось, відновила сили, випросталась, розправила одяг і кинула йому сумовиту посмішку.

Це був важіль. Аріель вхопився за нього.

— Хочете свинячих шкварок?

— Перестаньте. — Вона мляво штурхнула його, стлумивши хихотіння.

Він стиснув її, притягнув ближче. То не зрада, вона ж засмучена. Сімейні проблеми пролягали явно глибше, ніж сягало його око. Хай що б це було, вона йому зараз усе розповість — коли захоче. Хай буде, що буде, світанок скоро настане, і він звідси поїде.

— Видається мені, вам уже досить відпустки, — усміхнувся він.

— О Боже, — зітхнула вона. — Відпустка? Якби ж то. Нам нема куди йти. Ми застрягли тут з Леонардом і його клятим проектом, це просто фарс, день за клятим днем.

— Музеєм? Я впевнений, що він дуже старається.

— Нема ніякого клятого музею. В нього був паб, це все.

— Немає музею?

— Заробив собі неприємності через недоплату податків і тепер, замість того щоб зізнатися, додумався заявити, що цей його паб визнаний музеєм і доброчинним трастом, а отже вільний від податків. І тоді провести все заднім числом. Ніби справді все так і буде. Він уже навіть не володіє тим пабом, він живе у цілком вигаданому світі.

— Отже — музей пива?

— «Музей сільського життя», — каже він, на тій підставі, що працюючий паб є живою інсталяцією культурної традиції. — Вона витерла око об його піжаму. — Лише говорю це — і вже чуюся клятою дурепою. Божевілля. Багато років тому він справді дзвонив у податкову і дістав якісь бісові бланки, з якими носиться, як з королівськими грамотами. Але половину часу я навіть запитую себе, чи є хтось на другому кінці телефонної лінії. Він схибнувся на ідеї «зробити внесок» і «залишити свій слід в історії» — а це вже просто запізно. Тим часом бідолашна мама вірить усьому, що він говорить. Щоранку він наказує бути готовою виїхати в будь-який момент, і вона пакує речі й одягається. Просто серце крається.

— Воу. Але, може, ніколи не пізно? Він не такий уже й старий.

— Повірте мені, — вперлася вона поглядом, — запізно.

— Отож — ви вже тут довший час?

Вона кивнула, вертячи його верхній ґудзик.

— Боюсь сказати, як довго. Настільки він одержимий думкою відбілити своє ім’я і робити добро. Але пабу вже нема. Нічого нема. Мені жаль, що все це вам розказую. Ви перша за багато років врівноважена особистість, яку я зустріла, і є речі, про які вам варто знати. Це навіть не половина.

Вона знов розревілась. Аріель став обіймати і заколисувати її.

— Ш-ш, ш-ш, — шепотів він, і її вага перетекла на його коліна, обличчя притулилось до живота, вона підборіддям відчувала його контури. — Можете розповісти мені, коли захочете, ш-ш-ш.

Він всівся зручніше, знайшов і підклав подушки їй під плечі. Тепер він був опікуном, а вона його підопічною. П’янка влада для чоловіка.

Волога сліз і солоний подих також є чуттєвими.

Врешті він розгорнув її волосся на проділ. Погладив.

Кінчик його мізинця пересунувся до її чола. Вона хитнулась назад, опинилась під ним. Аріель не ворухнувся. Мізинець завис, знак запитання.

Вона скрутилася, зітхнувши, підставила щоку. Коли заплющила очі і вмостилась зручніше, мізинець торкнувся її рота.

Вона поцілувала кінчик. Аріель просунув його між губ.

Вона всмоктала його до кісточки.

Коли він нахилився до її обличчя, відчув її подих — почувся шум.

Він зупинився і прислухався.

Муха.

Вони підскочили, обернувшись.

В обрамленні дзеркала стояла Гретхен.