Тім Мартін. Поки Фабер перевидає романи, Тім Мартін вивчає роботу письменника Цього року, коли перший том листів Семюеля Беккета вийшов у світ, його супроводжувала певна нотка загального подиву, оскільки чоловік, що описував свій стиль, як «намагання навчитися мовчати», опинився в числі найбільш балакучих та дотепних авторів листів, чиї імена з’являлися на обкладинках за останні роки.

Замість того Беккета, якого народна уява та численні пародії зображали афористичним та любитилем чорного гумору – Беккет, чий стиль Мартін Еміс глузливо характеризував як «надміру повторюваний та перенасичений запереченнями»: «Нічого ніколи не є», «Ніде нічого є нічим» – натомість постав, як автор, чиї листи виявилися дотепними та кмітливими, проникливими та сповненими відмінних жартів.

Пишучи переважно своєму другові Томасу Макґріві, молодий Беккет розповідав про свою любов до «божественної Джейн» Остін і про своє досить серйозне, проте, на щастя, нетривале бажання стати пілотом авіаліній. Він часто глузував зі своїх колег по перу – стиль Пруста описував, як «жалісливе бурчання крізь вставні зуби, що долинає зі скрученого коліками живота», стиль Tомаса Еліота він називав «туалет (toilet), якщо читати задом наперед», під його дотепи потрапили й видавці, що відмовлялись від співпраці, серед яких були «Чато і Віндус» та «Хоґарт Прес Паблішерс». З себе він теж кепкував: «Джойс заплатив мені 250 франків майже за 15-годинну вичитку. Потім він додав ще стару шинель і п'ять краваток! Я не відмовився. Бути скривдженим значно легше, аніж самому завдавати болю».

Хоч глибина проведеного дослідження і анотації, викладених в першому томі, можуть змусити читачів зневіритися коли-небудь побачити наступні три видання, «Листи Семюеля Беккета» стали чудовим сюрпризом після світової появи, адаптацій та перевидань і супроводжували святкування сторічного ювілею письменника в 2006 році. На часі уже інше: з нагоди святкування свого 80-річного ювілею, а також відзначення 20-тої річниці з дня смерті Беккета, видавництво «Фабер та Фабер» масштабним тиражем перевидало його п'єси та прозу.

Історія тут складна. Упродовж багатьох років британські права на прозові твори Беккета належали Джону Колдеру, одному з останніх великих незалежних видавців у Великобританії. Колдер подружився з Беккетом в п'ятдесяті роки, і після успіху трагікомедії «Чекаючи на Ґодо» у Лондоні він додав його до так званого VIP списку європейських талантів середини століття. Серед письменників Колдера були такі, як Ежен Йонеско, Генріх Белль, Вільям Берроуз, Олександр Трочі, Фернандо Аррабаль, Генрі Міллер, Гюберт Селбі і Марґеріт Дюрас.

Після виходу на пенсію в 2007 році, Колдер передав практично весь свій каталог до «Ван Ворлд Паблікейшн». Але після довгих суперечок та переговорів, видавництво «Фабер» отримало права на поезію та прозу Беккета. Додавши їх до п’єс, які уже друкувалися, власникам «Фабер» вперше вдалося зібрати разом усі англійські роботи Беккета, щоб чесно та впевнено стверджувати, що тепер на перше місце вони ставитимуть не лише драматичні твори. Це також дало можливість звернути увагу на декілька помилок редаґування і текстові спотворення в текстах Колдера особливо тих, які були опубліковані після смерті Беккета. «Тут не знайдеш чогось нового, чи то через сам стиль віршів, чи через некомпетентність видавця», – писав Крістофер Рікс в своїй рецензії до останнього видання Колдером віршів Беккета, радячи читачам «братись за книгу з недовірою, оскільки усі твори рясніють помилками».

У нових виданнях «Фабера» немає наукового підтексту – тобто того, що могло б слугувати підказкою для майбутніх поколінь, проте кожна робота дивує відшліфованим текстом і відчутно новою якісною подачею робіт Беккета. З'явившись, як грім серед ясного неба, відтепер і до наступного року, вони пропонують доступні і достовірні видання одного з найглибших і найдивніших талантів сучасної літератури. Чи розвіють читання цих видань «дух заборони», що витає над прозою Беккета? Важко сказати. Вплив п’єс «Чекаючи на Ґодо» та «Ендшпіль» на лексику і традиції театру був настільки явним і безпрецедентним, що драматургічні твори Беккета одразу ж стали достойним прикладом класичної літератури. Те ж саме, однак, не можна сказати про його прозу – алегоричну, гостру і сповнену страждань: пік його захоплення. Дуже шкода, і не тільки тому, що проза є настільки екстраординарною, але й тому, що Беккет вважав її своїм першим коханням: «Театр для мене», – писав він, – «це можливість, головним чином, відволіктися від роботи над романом».

Прозові твори Бекета стилістично можна об'єднати в три великі групи, проте видавництво «Фабер», мабуть, з корисних мотивів вирішило проіґнорувати цей факт. Починалось усе з проблиску різномовних ранніх книг: роман «Мрії про жінок, красивих і так собі», який не опублікували за життя Беккета; збірка оповідань «Більше гавкає, ніж кусає», роман «Мерфі» (перша опублікована робота Беккета) та ексцентрично-вигадливий, логічно-абсурдний роман «Уот».

З них під видавництвом «Фабера» досі були видані лише «Мерфі» і «Уот», що дозволило читачеві пройти від злісно-кумедних, свідомо-безсюжетних блукань Мерфі (з його майстерно-саркастичним першим рядком: «Cвітило сонце – а що йому іще лишалося робити?») до божевільних ігор «Уота», в яких помішаний на розрахунках головний герой Беккета виконує обчислення за обчисленням в спробі навести порядок в домашньому господарстві своєї країни. «Уот» – складна книга, останній з романів Беккета написаний англійською мовою. Деякі критики стверджували, що побачили докази нервового зриву в його повторювальній, одноманітній прозі; інші ж говорять, що стиль віщує мовою великої післявоєнної трилогії Беккета («Молой», «Малон помирає», «Безіменний»). «Уот» також містить уривок, який вражає ефектною подачею тексту, саме його Беккет пізніше (для «Ендшпіля») об’єднає під назвою «Ніщо так не радує, як нещастя»: «Гірким сміхом сміються над тим, що не є добрим, це сміх етичний. Нещирим сміхом сміються над тим, що є неправдою, це сміх інтелектуальний. Недобре! Неправда! Треба ж! Але безрадісний сміх – зарозумілий – хм! – Саме так. Це сміх сміхів, чистий сміх, сміх, що сміється над сміхом, сміх, що зверхньо споглядає на знак визнання найвишуканішого жарту, словом, сміх, що сміється – тиша, будь ласка – над тим, що є нещасливим».

Проміжний період в прозаїчній творчості автора почався після війни, після того, як Беккет відкрив для себе, що він може писати художні твори зі значною долею іронії, як наприклад у творі «Остання плівка Креппа», де йому «нарешті розплющилися очі» і він «побачив усю картину». Пізніше Беккет описав це, як усвідомлення того, що спроба наслідувати максималістський стиль і манеру Джойса була марною: натомість його власний стиль написання мусив був висвітлювати «зубожіння, відсутність знань, спотворення, а не бути одержимим на насиченні твору постійно чимось новим». Саме такого підходу він дотримувався у своєму квартеті новел, «Кінець», «Заспокійливе», «Вигнанець» та «Перше кохання». Беккет також використовував свій новий стиль написання у творі «Чекаючи на Ґодо», написаному у тому ж творчому та незвичному стилі між 1946 і 1950 роками.

Рецензенти та критики характеризували твір «Чекаючи на Ґодо», як «сміхотворні розбіжності двох континентів», що було трохи дивним, однак корисним нагадуванням, що однією з головних характеристик проміжного періоду в прозаїчній творчості Беккета є його гумор. Варто лише згадати Моллоя в першому романі, який відвідує свою стару, сліпу, глуху мати і «спілкується з нею, стукаючи по її черепу» або лежачого Мелоуна в творі «Мелоун вмирає», який дотримуючись титульного обов’язку, супроводжує свою розповідь бурмотінням: «Це жахливо» і «Це я так пожартував. Не звертайте уваги». Щодо останнього – то це все є ознакою чорного гумору, який червоною ниткою проходить крізь рядки цілого твору.

Як і його останні п'єси, проза останніх років Беккета має неповторну структуру. Вона є спокійною, відстороненою та небагатослівною, саме такою, що підходить для опису власної загибелі. Тексти, такі як «Співрозмовник», короткий роман, в якому один невідомий, безіменний співбесідник нагадує іншому лежачому персонажу про сцени з його (і Беккета) дитинства і «Кач-кач» («Рокабі»), в якому стара жінка, уже будучи однією ногою на тому світі, проживає свої останні дні в віддаленій хатинці, яку відвідують 12 німих постатей – є одними з найбільш пригодницьких, англійських творів сучасної епохи. В них мало слів, проте кожне речення оспівує чи то красу місяця, чи то порушену рівновагу.

У новому виданні «Фабера» пізніх новел також зібрано кілька частин пізньої прози, які раніше неможливо було знайти під обкладинками: коротка п'єса під назвою «Шлях», написана в один час із дивовижною театральною п’єсою «Квад» та літературний нарис під назвою «Стеля», головний герой якого «прокидається в холодному поту посеред госпіталю, не пам’ятаючи ані те, куди він поступив і звідки, ані те, з якої причини він тут перебуває». Перевидання цієї незрівнянної головної частини книги, яка на довго закарбовується в пам’яті, назрівало давно. У разі успіху, спадок Бекетта не буде марний, і наступним кроком стане анотоване повне видання його творів.

У листопаді видавництво «Фабер» опублікувало п’єси «Молой», «Про всіх, що падають», «Вигнанець», «Заспокійливе», «Кінець», «Перше кохання», «Як воно є», «Вибрані вірші».

Переклад за публікацією The Telegraph, «Samuel Beckett», by Tim Martin, August 28, 2009

переклав Богдан Струк