ТАК, американська культура є радше кмітлива, аніж мудра. Але Курт Воннеґут, цей блазень-поет туги за домівкою та Армагеддону, може бути винятковим американським письменником, який є і кмітливим, і мудрим. Він витанцьовує дотепні та насичені інформацією танці літературної кмітливості, але під час цього він ретельно оглядає все довкола і помічає. Він – постмодерний Марк Твен: сварливий та сентиментальний, блюзнірський та релігійний. Він – той хлопець-парадокс, який іде до церкви, щоб ревно молитися та надувати і гучно та швидко лопати бульбашки з жуйки в церковному хорі.

Звичайно, жодна з цих речей не є новиною для фанатів Воннеґута, власне, як і те, що його останні романи не були його найкращими. «Тюремна пташка» був найстриманішим і найдовершенішим твором, у якому присутні незабутні жіночі персонажі Воннеґута. Але «Меткий Дік» постраждав від жахливо незґрабного викладу, а «Балаган» борсався в тенетах дурості, прикладом якої є мантра «Гей, го», що діє на нерви. Незважаючи на сміливість і далекоглядність, багато останніх творів Воннеґута здавалися виснаженими та спотвореними недбалим стилем автора. Це проза, яка стрілою промчалась до кульмінації, як людина до фонтану, лише щоб зрозуміти, що фонтан взагалі несправний, з нього ледь капає вода.

Однак «Ґалапаґос», здавалося, видерся назад до вершин ранніх робіт. Це історія про нібито другий Ноїв ковчег – круїз 1986 року, на борту якого зарезервували місця знаменитості (Мік Джаґґер, Палома Пікассо, Жаклін Онассіс та інші) і який в результаті всесвітньої катастрофи – голоду, фінансових криз, Третьої Світової Війни та вірусу, що поїдає яйцеклітини у людських яєчниках, – приречений висадитись на Ґалапаґоських островах і зберегти назавжди людську расу. Людство «вже, на щастя, майже зменшилося до нульового рівня і потім, знову ж таки, на щастя, отримало можливість розвиватися знову».

Все це може звучати, як блискучий і дарвіністський «Острів Ґілліґана», хоча це взагалі не про «Ґалапаґос». Звісно, роман пов'язаний з неймовірним обожнюванням знаменитостей в Америці, але відомі люди так і не потрапили до цієї історії, а що ми отримуємо в результаті, так це відчайдушну генеалогічну пригоду – суміш Старого Завіту, латино-американського роману і купи колажів книжок-коміксів – зі складом менш відомих персонажів, до якого входять шкільна вчителька Мері Гепберн, еквадорець-капітан судна фон Кляйст, колишній жигало Джеймс Вейт (колір його шкіри «ніби верхня скоринка пирога у дешевому кафетерії»), собака по кличці Казашка (яка «завдяки оперативному втручанню і дресируванню фактично не мала індивідуальності»), до того ж оповідач, який виявився ніким іншим, як сином Кілґора Траута, того писаки-фантаста з ранніх книг Воннеґута .

Леон Траут, допельґанґер Воннеґута, промовляє до нас, ба більше, через мільйон років, з потойбіччя, звідки він міг найкраще висловитись на тему, що було не так з людьми ХХ століття (наші мізки були занадто великі), і показати, ким у процесі еволюції і переслідування мети виживання, ми стали: істотами з меншими мізками, ластами і дзьобами. Навіть якщо люди майбутнього «знайшли б ґранату або кулемет, чи ніж, або який-небудь пережиток давнини, то як вони змогли б скористатись цим, маючи лише ласти і свої роти?» – запитує Леон Траут. І: «Важко уявити, щоб у наш час хтось когось катував. Як можна взагалі взяти в полон того, кого хочеш катувати лише з допомогою ластів і рота?»

У Воннеґута, напевне, завжди краще виходило розповідати, аніж складати історії. Люди постійно захоплюються вільним, незабрудненим джазом речень Воннеґута і надто часто впадають у відчай від його старих як світ сюжетів. «Ґалапаґос» невипадково, і, напевне, вдало, має просторову структуру, як архіпелаг, крихітні острівці прози відокремлені від того безсумнівно небезпечного континенту часу – спогади дитинства, притчі, інтерв’ю, реальні та вигадані історії, твори про природу, премудрі літературні цитати, сповідь солдата. (На жаль, роману завжди бракувало природної форми). Це оповідальний стиль, породжений нагальністю, потребою прямо дістатись до чогось. Однак він вразливий перед марним хаосом і може зруйнувати власну мету, безтурботно гублячись і перетворюючи цілі персонажі та події у позбавлені чарівності абсурди, цілі розділи – в альбоми нісенітниць і безвиході.

Проте Воннеґут, здається, зрештою дістається туди, куди хоче, направляючи свої різнобарвні промені світла та науково фантастичні «а що, якщо» на величезну духовну помилку, якою є Західний світ. Він хоче дещо нам сказати: виживають не найпристосованіші, виживають лише ті, з якими так сталося, що вони вижили. Земля є «крихким середовищем проживання», про яке нашому великому мозку не вдалось подбати. Ми мусимо надіятись на ласти і дзьоби, або ні на що взагалі. Ми всі, зрештою, занадто злі одне до одного. «Я розкажу вам, що собою являє людська душа», – каже персонаж «Ґалапаґосу». «Це частина вас, яка знає, коли мозок працює неправильно». «Ґалапаґос», хоча і не такий зворушливий, як, скажімо, «Бойня номер п'ять», таки має певні моменти (розмова батька і сина віч-на-віч), від яких до горла підбирається грудка. Хоча «Ґалапаґос» є нерівномірно вимощеніший і комічно аритмічніший, аніж «Сніданок чемпіонів», він може вважатись таким же злобно смішним. Воннеґут відзначає зірочкою імена героїв, які помруть, і після їхньої неминучої страшної смерті, прощається з ними елегійним: «Ну, що тут вдієш – зрештою, він ж не написав би "Дев’яту симфонію" Бетговена». Раніше у романі він навіть влаштовує капітана фон Кляйста на шоу «Сьогодні ввечері», і те, що йде опісля, є найсмішнішими моментами у книжці.

Творчість Воннеґута давно проклала шлях для таких письменників як Річард Бротіґан, Томас Пінчон, Дональд Бартелм, Том Робінс – кураторів риторичних і культурних абсурдів. Але ідіоматичний і такий, що ремствує, голос Воннеґута завжди був його власним, непідробним і щирим, і його людяність, залишаючись песимістичною, справді вражає, видаючись іноді науково-фантастичнішою, аніж його наукова фантастика. Щодо свого відкладеного інтересу до гарно-складеного, велико-мізкуватого роману, то Воннеґут віддав перевагу прямій концентрації на приманці, ідеї, пророчому стилі. Його книжки – це не лише канарки у вугільних шахтах (його власна аналогія), але ніби баклани Ґалапаґоських островів, які у ході своє ідіосинкратичної еволюції пожертвували здатністю літати заради можливості ловити рибу.

Фон Кляйст на телебаченні

Він… мав у своїх файлах запис виступу капітана на телепередачі «Сьогодні ввечері»…

КАРСОН: Що не кажіть, але «фон Кляйст» якось не дуже звучить як Південно-Американське ім’я.

Капітан: Це з інкської, одне з найпоширеніших імен інків… Ви читали звітну документацію іспанських дослідників, які знищили імперію інків, бо вона була такою нехристиянською?

Карсон: Ну, так?

Капітан: Я припускаю, Ви читали її.

Карсон: Вона на моєму столику біля ліжка…

Капітан: У такому разі, Ви знаєте, що кожного третього індіанця, спаленого за єресь, звали фон Кляйст.

Карсон: Який за розміром військово-морський флот Еквадору?

Капітан: Чотири субмарини. Вони завжди під водою. Вони ніколи не випливають на поверхню…

Карсон: Але з ними підтримується радіозв’язок?

Капітан: Ні. Вони зберігають радіо-тишу. Це їхня власна ідея. Ми б зраділи, якби вони вийшли на зв'язок, але вони віддають перевагу тому, щоб підтримувати радіо-тишу.

Карсон: Чому вони залишаються під водою так довго?

Капітан: Самі запитаєте їх про це. Знаєте, Еквадор – демократична держава. – З «Ґалапаґосу»

Переваги, яких не було у Дарвіна

У Курта Воннеґута було кілька справжніх крутих поворотів на звивистому шляху креативності, аж поки він не дістався «Ґалапаґосу». Як він нещодавно пояснив у своєму особняку в Мангеттені, «до війни я був біохіміком, вчився у Корнелльському університеті, але покинув його після трьох років. Тоді я провів більшість свого часу, пишучи для газети «Корнелл-Сан», – будь-що, лише, щоб втекти від біохімії». З часів Другої світової війни: капрал Воннеґут, піхотна розвідка, взятий у полон, ув’язнений у Німеччині, вижив під час бомбардування Дрездена повітряними силами союзників і пізніше написав «Бойню номер п’ять» про той жахливий досвід. Після війни він навчався в університеті Чикаґо. «Це був рай», – каже він. «Мені справді подобалося навчатися на одному з найкращих факультетів антропології у світі. Я вивчав культурні зв’язки, етно-спільноти, природне середовище, багато інших речей, які залишились у моїй пам’яті. Свій ступінь маґістра у Чикаґо я отримав з антропології».

Чотири роки тому Воннеґут і його дружина вирушили у круїз до Ґалапаґоських островів. «Звісно, я був вражений природою острова», – каже він. «Я провів там стільки ж часу, як і Чарльз Дарвін – два тижні. У нас були переваги, яких не було у Дарвіна. Усі наші ґіди мали наукові ступені з біології. У нас були моторні катери, які без проблем возили нас навколо островів, чого не скажеш про човни 1830-их років, коли Дарвін відвідував Ґалапаґоси. І, щонайважливіше, ми знали теорію еволюції Дарвіна, а Дарвін, коли був там, не знав її. Його «Походження видів» вийшло друком через 20 років після його щоденника з подорожі на кораблі "Бігль"».

Воннеґут продовжив цікавитись антропологією. «Я спробував зробити книжку якомога відповідальнішою з точки зору науки», – каже він насмішкувато-серйозним тоном, як і один з його відомих персонажів, Кілґор Траут, чий син, Леон Троцький Траут, є примарним оповідачем роману «Ґалапаґос». Воннеґут зауважує зі сміхом: «Якщо мої передбачення в книжці не здійсняться, то я поверну всі гроші».

Автор: Лорі Мур

Переклад: Ольга Сіреджук

Редактор перекладу: Юрій Великорода

Редактор: Мірек Боднар

Переклад здійснено за публікацією New York Times Books, « How humans got flippers and beaks», by Lorrie Moore, October 6, 1985