Влітку 1939 року письменник Вітольд Ґомбрович вирушив у плавання з Польщі на океанському лайнері «Хоробрий», щоб здійснити, на його думку, нетривалу місію посла з питань культури у польській діаспорі в Арґентині. Він не був очевидним кандидатом на цю роботу, оскільки його ім'я славилось ексцентричністю і неоднозначним сприйняттям у впливових літературних колах. Він був автором надзвичайно сюрреалістичної збірки оповідань, фантастичної п’єси «Івона, принцеса Бурґундська», яку не ставили протягом десятиліть після її написання, і роману «Фердидурке», який зараз визнаний шедевром світової літератури ХХ ст., хоча в свій час був відкинутий критиками як «марення божевільного».

Через тиждень після того як лайнер «Хоробрий» причалив до Буенос-Айреса, Німеччина вторглась до Польщі. Тимчасовому емісарові, який не розмовляв іспанською і мав декілька місцевих контактів, не залишалося іншого вибору, окрім як залишитись там, де він був. Його заслання тривало більше двох десятиліть.

У 1952 році Ґомбрович уже був у повному відчаї. Саме тоді він подав ідею виданню «Kultura» (престижний літературний журнал, заснований у Парижі) написати щоденник для публікації. Він жив у ізоляції та самотності протягом тринадцяти років. Деякий час він працював у банку, в якому директор дозволяв йому писати протягом робочих годин, але це тривало недовго. Переклад «Фердидурке» на іспанську, який спонсорував його заможний товариш, був проіґнорований. Інший роман, «Транс-Атлантик», здобув певне визнання серед польської діаспори, але цього було замало, щоб підтримати репутацію Ґомбровича у світі. Написана у змішаному, навмисне застарілому стилі, багата на гру слів та двозначність ця книга практично не підлягала перекладу. (Англійський переклад, який було створено протягом десяти років, з’явився лиш у 1994 році.) Він мусив був повторно винайти себе. «Я повинен створити Ґомбровича-мислителя, Ґомбровича-генія, Ґомбровича-демонолога культури та низку інших потрібних Ґомбровичів», – писав він редакторові журналу Kultura.

Під заголовком «Фраґменти щоденника» журнал публікував провокативні, унікальні та дуже особисті роздуми Ґомбровича з 1953 року до його смерті, у 1969 році. У нотатках, розміром від декількох речень до декількох сторінок, Ґомбрович робив записи розпорядку свого дня, своєї дієти, списку справ, своїх прочитаних книжок, подорожей та примх. Він оприлюднював прискіпливі листи редакторам різних публікацій; яскраво виступав проти комунізму, екзистенціалізму і навіть демократії; висловлювався щодо витончених зауважень та гумористичних афоризмів. Найбільше він писав про літературу: детально описав весь свій творчий процес, пояснив власні роботи і протестував проти жалюгідного стану літератури в Польщі, серед діаспори та й, фактично, скрізь. «Люди!» – вигукнув він після читання особливо «тупої» критики його роботи. – «Переріжте мені горлянку, якщо вам наказують, але не таким тупим, не таким жахливо тупим ножем!» Безпосередній хіт серед читачів журналу «Kultura», щоденник був зібраний у трьох томах книжковим підрозділом журналу, але він не продавався в Польщі законно до його смерті, і навіть тоді був у доступі тільки у формі, підданій цензурі.

Вперше повний «Щоденник» був виданий англійською мовою Єльським університетом, у перекладі Ліліан Валлі, який вражає своїми розмірами і налічує більше ніж сімсот сторінок. (Переклад Валлі цих трьох томів з’являвся у продажі поступово протягом 1988-1993 рр., однак розходився він повільно.) Англомовні читачі змогли нарешті ознайомитись з щоденником, яким його уявляв Ґомбрович – як єдиний, зв’язний твір. На перший погляд, Ґомбрович прагнув у своєму щоденнику відродити польську культуру від майже фатальних ударів, яких вона зазнавала протягом ХХ ст. Але він так само був стурбований порятунком себе.

Клас благородного дворянства, у якому народився Ґомбрович, поділяв бачення польськості, яке простежується, принаймні, до Болеслава І Хороброго, тезки океанського лайнера і першого короля об’єднаної Польської держави, у кінці першого тисячоліття. Сім’я володіла великими статками, а його мати навіть займала пост президента Товариства жінок-землевласниць. Але до 1904 року, коли Ґомбрович народився, цей клас був на межі згасання; польська незалежність у 1918 році, окупація нацистами, а згодом і комуністами, знищили його. У щоденнику Ґомбрович називає себе і «повністю польським, і повністю протестуючим проти Польщі». Колись шановані звичаї – честь, манери і навіть дуелі – здавались йому безнадійно нещирими. У відповідь він відстоював абсурд: коли його мати говорила, що йде дощ, то він стверджував, що світить сонце. «Ці ранні вправляння в очевидній неправді і відвертій нісенітниці виявилися дуже корисними у пізніші роки, коли я почав писати», – сказав він пізніше.

Через провокацію, вірив Ґомбрович, він міг знайти свій шлях до справжньої форми життя – ірреальної, можливо, але більш схожої на дійсність, ніж привілейоване коло аристократії. «Усередині мене непокірність зростала так, що я не міг ні стримувати її, ні контролювати», – написав він у колекції автобіографічних нарисів, виданих посмертно як «Польські спогади». Він відкрито дражнив своїх вчителів середньої школи; на похороні його охоплював нестримний сміх біля могили. «Якщо я взагалі вивчив що-небудь в школі, то це, більш імовірно, було в перервах між тим, як мене били однокласники», – згадував він. «Окрім цього, я навчався, коли читав книжки, особливо заборонені, тобто практично нічого не роблячи – для вільно блукаючого ледачого розуму це те, що найкраще розвиває мислення». Після безцільних намагань у юридичній школі – пізніше він стверджував, що відправляв свого слугу на лекції як замісника – він здав підсумковий екзамен завдяки випадковості.

Періодичні приступи та слабке здоров’я часто змушували його жити в сільській місцевості. Там, усамітнений і знуджений, він працював над нарисами роману. Кожен, кому він показував його, говорив, що роман жахливий. Але він насолоджувався «дивною, токсичною роботою» при написанні художнього твору. Ґомбрович ламав голову над символікою своїх мрій, вважаючи, що вони можуть запропонувати спосіб втечі «із польського фарсу». Його перші оповідання були видані у 1933 році, коли збірка «Щоденник періоду незрілості» була перейменована на «Бакакай», за назвою вулиці, де він жив у Буенос-Айресі. (Назви у Ґомбровича великою мірою випадкові: він колись пояснив, що називав свої книги «з тієї ж самої причини, що й людина називає своїх собак – щоб відрізняти їх від інших».)

Гротескні, еротичні та часто веселі оповідання розкрили екстраординарний стиль, властивий Ґомбровичу. Чоловік випадково натрапляє на іншого чоловіка в опері і таємно переслідує його протягом багатьох тижнів – відправляє йому квіти, пише листи його коханці – і не здогадується про муки, які викликає його увага. Відвідувач садиби, чий господар нещодавно помер, стає переконаним, без жодних логічних підстав, що чоловік був убитий членом його сім’ї. Графиня, відома своїми пісними гощеннями, виявляється, споживає людську плоть. «Із самого початку нісенітниця і абсурд були серед моїх вподобань, і я був надзвичайно задоволений, коли моє перо породжувало якусь сцену, яка була справді божевільною, віддаленою від (здорових) очікувань сірої маси, і все ж твердо укорінилася у власній, окремій логіці», – писав він у «Польських спогадах». Такі ж моторошні, як оповідання По, такі ж абсурдні, як романи Кафки, твори Ґомбровича заслужили захоплення Бруно Шульца – захоплення, яке на початку не було взаємне. Але критики сприйняли назву буквально, засуджуючи юність автора. Їхня несхвальна думка спонукала Ґомбровича до ще більшого свавілля.

Його повстання першочергово стосувалось того, що він називав «формою». Він надав цьому слову багато значень, але, по суті, він використовував його, щоб позначити умовність у всіх її видах – стійкі методи, унормовані відносини і, щонайшкідливіше, упередження про художній жанр або стиль. «Щосекунди я бачив одного зі своїх «товаришів», який плекав віру в себе, у ідеологічні та естетичні положення, у надії, що, зрештою, він стане справжнім письменником. Такий підхід неминуче завершується серією ґримас, пірамідою показухи і орґією нереальності», – пише він у щоденнику. Натомість він мав намір створити новий вид літератури – сприяння незрілості та недосконалості як засіб проти фальші – та вести такий спосіб життя, який він вважав правильним. Як він пізніше висловився: «Я – гуморист, клоун, канатоходець, провокатор, мої роботи ходять на голові, щоб вам сподобатися, я – цирк, ліризм, поезія, терор, боротьба, розвага та гра – чого ще ви хочете?»

Його перша основна спроба втілити це була повість «Фердидурке» (1937) – фантазія, яка виникла з його болісних шкільних років: студенти, які залякали його, вчителі, які белькотали кліше, і безкінечний бій з фальшю. Повість складається з серії епізодів-галюцинацій, які сповненні веселощами та насильством. 30-річний головний герой, Юзьо Ковальський, є автором недооціненої книги оповідань (яка має таку ж назву, як і перша книга Ґомбровича). Одного разу у нього на порозі з’явився професор і божевільний чарівник на ім’я Пімко і перетворив його на підлітка. Скрізь, куди Юзьо йде, від шкільного двору до садиби, він оточений химерними, іноді смішними актами садизму. Юзьо відтепер постійно «має справу з pupa» – свого роду стенографія для образи фізичного або сексуального. (Pupa – польське жарґонне слово, що означає «сідниці», яке Данута Боргардт, перекладач англійського видання, винахідливо залишає незмінним, надаючи перекладу трохи дивацтва самого ориґіналу.)

Найкумедніші моменти в «Фердидурке» – ті, у яких Ґомбрович висміює літературну сцену, дражнячи «тіточок культури», що славляться впливом на літературу, і шкільних вчителів, які повторюють нісенітницю, що «величною поезією потрібно захоплюватись, тому що вона велична, і тому, що це – поезія, ось чому ми захоплюємося нею». Коли Пімко вперше навідується до квартири Юзьо, він надокучає молодому авторові, змушуючи його сидіти, поки сам читає рукопис, над яким працював:

«Гаразд, гаразд, гаразд, – сказав [Пімко], – щебет, щебет, трохи писк». Він протер одне око, коли це говорив, … і, продовжуючи сидіти, почав читати. Він сидів просто на своїй мудрості. Я погано себе почував, коли спостерігав за його читанням. Мій світ зруйнувався і швидко перезавантажився за правилами звичайного професора. Я не міг напасти на нього, бо сидів, а я сидів, бо сидів він.…

Я не знав, що робити чи як поводитись, я вертівся в своєму кріслі, хитав ногою, озирався на стіни і гриз нігті, поки він продовжував сидіти, спокійно і виважено; простір навколо професора повністю сповнювався його читанням. Це тривало нестерпно довго… Я стогнав: «Заради Бога, тільки не наукові матеріали. Ви мене цим убиваєте!»

Все ж іронія тут вказує на парадоксальність покірності та звичаю. Постійно боротися проти «форми» означає добре знати її; захищати себе від критиків означає визнати, незважаючи на все, що вони мають що сказати. У відкритому листі Бруно Шульцові, який публікувався у польському літературному журналі у той час, коли він писав «Фердидурке», Ґомбрович кинув йому виклик – на дванадцять років старшому і більш шанованому в літературному осередку – відповідати анонімному читачеві, який назвав творчість Шульца потворною. Та Шульц не потрапив на гачок; він вказав на одержимість Ґомбровича кодексами цінностей та кинув йому виклик стати «убивцею драконів» для усталених звичаїв. Це було випробування, яке Ґомбрович так і не зміг повністю подолати. Навіть в Арґентині, при всіх його розповідях про ізоляцію, він не міг полишити своєї одержимості чужою думкою, яка тривала у нього все життя.

Найвідоміший уривок зі «Щоденника» Ґомбровича той, який міститься тепер на його початку:

Понеділок

Я.

Вівторок

Я.

Середа

Я.

Четвер

Я.

Але не ці слова зустрічали читача на сторінках квітневого номеру журналу «Kultura», 1953. Ґомбрович додав їх пізніше, коли всі уривки було зібрано у повноцінну книгу. Хоча його проект був орієнтований на пошуки, але письменник ще не був готовий повністю пірнути туди самому. Пізніше він став сміливіший, його творчість стала більш особистою, а форма і структура записів зазнали експериментів. Проте перші читачі щоденника бачили в ньому ще щось полемічне.

У ранні роки Ґомбрович писав статті, одну за іншою, про літературну еліту. Він виступав проти делікатності видавництв, що перебувають у еміґрації (серед них і те, в якому він публікувався), які, за його словами, скидаються йому «на лікарню, де пацієнтів годують лиш юшкою, уже трохи перетравленою». Він хвилювався, що література «перебуває в небезпеці: вона може залишитись сирим яйцем замість того, щоб стати звареним, хоча це і є її призначенням». Більше ніж будь-що його дратувало, коли поляки порівнювали свою творчість із західноєвропейською літературою та мистецтвом: «Не намагайтеся стати польським Матіссом, ви не породите Брака своїми вадами». Це стало провідною темою щоденника: пошуки Ґомбровичем порятунку польської культури від її прихильників.

Звісно, якщо закордонна преса була занадто м’якою з письменниками, то ситуація в комуністичній Польщі була значно гірша. Ґомбрович з впевненістю використовував свою позицію, щоб кинути гранати в комуністичне правління. Ціла країна стала в’язнем марксизму, «як побитий птах, якого зачинили в клітці», а інтелектуальний клімат залишався в слабкому, майже шоковому стані, писав він у 1956 році. Комунізм, на його думку, був крайнім проявом тиранії «форми», оскільки вимагав від своїх прихильників, щоб ті повністю корилися владі інших. У середині 80-х рр., коли щоденник врешті вийшов друком у Польщі, більша частина цього коментаря була вилучена.

Листи читачів могли місяцями не надходити до Ґомбровича, але це не стримувало його, щоб не відповісти їм у своєму щоденнику. Одного разу Чеслав Мілош, який був, певною мірою, представником польських літераторів у вигнанні, засудив Ґомбровича за твердження, що Другої світової війни не існувало: «Ви їдьте разом зі своєю відразою в юну, провінційну Польщу, якою вона була до 1939 року». Ґомбрович відповів, що він був занадто далеко від тогочасної Польщі, щоб про неї писати: «Я давно вже для себе вирішив, що писатиму тільки про власну реальність». До того ж, він був абсолютно не вражений реакцією польських авторів на жахіття війни: «Пруст знайшов більше в своєму печиві, слузі та графах, ніж вони у роках палаючих крематоріїв».

Нетрадиційна критика літератури – це найкумендніший елемент щоденника Ґомбровича. Він назвав Генрика Сенкевича, лауреата Нобелівської премії, автора захоплюючого історичного роману «Камо грядеши», «першокласним другорядним автором». Рабле писав, за його словами, «як хлопчик, який мочиться на дерево, щоб вивільнити себе». (Це мало стати компліментом.) Велику частину творчості Кафки він вважав неприйнятною: «Одного дня ми дізнаємось, чому в нашому столітті так багато виняткових письменників написало стільки нечитабельних книг… що за моторошний союз творця і глядача породив ці роботи, такі позбавлені естетичної привабливості».

Не дивно, що в критиці він найбільше цінував особистий підхід:

Літературна критика – це не оцінка однієї людини іншою (хто дав вам право?); це зустріч двох осіб на абсолютно рівних умовах.

Звідси: не судіть. Просто опишіть свої реакції. Ніколи не пишіть про автора або про твір, тільки про себе в конфронтації з твором або автором. Вам дозволено написати про себе.

«Я мушу розглядати цей щоденник як інструмент мого становлення на ваших очах», – так ризикував Ґомбрович ще на початку. І справді, з роками він почав відходити від полеміки і чимраз більше концентруватись на своєму житті. У цьому розумінні щоденник, якого він називав «вірним псом моєї душі», став його основним творчим доробком, роботою, через яку він пізнав себе.

Його ексґібіціонізм починається помірно, з сором’язливого опису розпорядку дня: сніданок щоранку о десятій («чай з печивом, потім вівсяні пластівці»). Але згодом щоденник розкриває темніші сторони своєї особистості. Він схвильовано описує, як він малює на стінах у туалеті одного кафе:

Дзюркіт води нашіптував: «Зроби це, зроби це, зроби це». Я вийняв олівець. Змочив кінчик. Я написав на стіні, високо, так, щоб було важко стерти, я написав щось досить вульгарне іспанською, щось на зразок:

«Пані й панове, будь ласка, справляйте потребу не на сидіння унітазу, а прямо у вічко!»

Я сховав ручку. Відчинив двері. Я пройшов через ціле кафе і зник у натовпі на вулиці. А напис залишився.

З тієї миті я жив з упевненістю, що мій напис все ще там.

Я не наважувався перевірити. Я вагався не через престиж, а тому, що написані слова не повинні стати причиною певної… манії. Але я не приховую того факту, що я ніколи і не подумав би, що такі речі можуть настільки… збуджувати.

Ґомбрович, який мав зв’язки як з жінками, так і з чоловіками, також пише винятково правдиво про свої пригоди в гомосексуальному підпіллі Буенос-Айреса. «Це важливо для людини публічної – письменника – вивести читача за межі форми, у гущу своєї особистої історії», – пояснював він. «Хіба це не смішно, навіть обурливо? Тільки діти та добродушні жіночки… можуть уявляти письменника як спокійну величну істоту, духа, який дає настанови… чиї Добро та Краса є незрівнянними».

Не всі читачі цінували щирість Ґомбровича. Один передплатник з Канади написав скаргу, що «останні уривки щоденника не викликали у нього жодних емоцій, окрім здивування, що Ви це написали і що журнал «Kultura» це надрукував». Ґомбрович відповів, що цей лист є «свідченням того задушливого тиску читачів на автора. Не пишіть це, пишіть лиш те… Я все ж пишу власну історію в цьому щоденнику. Тобто те, що важливо мені, а не комусь. Мені потрібен кожен монолог; він змушує мене рухатись. Моя історія набридла Вам? Це лиш доказ того, що ви не можете почерпнути з неї щось своє».

Після семи років щоденника, Ґомбрович повністю усвідомив свою особистість. «Сьогодні я прокинувся в захопленні від того, що не знаю, що таке літературна премія, що мені невідомі офіційні почесті, ніжне ставлення публіки чи критиків, що я не один з «наших», що я ввійшов у світ літератури силою – безцеремонно та глузуючи. Я письменник, який сам себе створив», – писав він у 1960 році. Він вдячний, що покинув Польщу, ще не ставши популярним – оскільки його також міг занапастити інтелектуальний осередок – але він однаково цінує можливість написати щоденник: «Для чого безпека, якщо навіть у небезпечному становищі я зміг писати про себе – це саме те, чого я потребував: стати сам собі критиком, оповідачем, суддею, керівником». Щоденник став рушійною силою його творчої незалежності: «Тільки тоді, коли я справді почав писати в Щоденнику, що я відчуваю, я володів своїм пером – неймовірне відчуття, яке не давало мені написання ні «Фердидурке», ні жодного іншого твору, які, здавалось, були написані… десь поза мною».

Все ж протягом цього періоду він повертався до художньої прози, видав «Порнографію» (1960) та «Космос» (1965), його найбільш зрілий роман. Ґомбрович почав писати «Космос» ще у 1961 році, який виник з тієї ж екзистенційної абсурдності, що надихнула на «Фердирдурке», але яка базується на атрибутах повсякдення. Як і у всій прозі Ґомбровича, тут присутні елементи автобіографії: ім’я оповідача – Вітольд, який знайшов прихисток від розпусного життя Варшави та батьків у сільському трактирі, де він відпочиває і пише. Але він не може не помічати знаки, які самі по собі не важливі, але у сукупності означають щось зловісне: мертвий горобець, повішаний у лісі; мітка на стелі його кімнати у формі стріли. Водночас, вся його увага була дивним чином прикута до двох дівчат з трактиру, поки його пристрасна одержимість не поєдналась з містичним знаками, утворивши незрозумілу загрозу. У цьому романі Ґомбрович більше не показує циркову арену. Його стиль і більш спокійний, і більш тривожний, ніж безтурботне блюзнірство «Фердидурке». Хоча фундаментальна абсурдність залишається, зникла звична веселість Ґомбровича. Її замінив тихий страх, хоч і ірраціональний, але реальний:

Навіть, якщо щось і ховалось тут, на що вказувала стріла на стелі нашої кімнати, як ми це знайдемо, серед бур’яну, мотлоху, сміття, що кількісно переважає все, що могло бути на стінах чи стелі? Скільки значень можна знайти у купі бур’яну, серед грудок бруду, дріб’язку? Величезна маса ринула з сараю, зі стін. Я нудьгував.

Природно, що коли Ґомбрович змирився з життям маловідомої людини, його репутація покращилась. Польська «відлига» – короткий період у порівнянні зі свободою, яка слідувала зміні уряду у 1956 році – призвела до публікації в Польщі всіх його творів, крім щоденника; «Фердидурке» швидко став бестселером; за наступні кілька років французькі, німецькі та англійські переклади побачили світ. (Книгою захоплювались у Європі, але у Америці її холодно зустріли; Джон Ашбері писав, що роман не можна сприймати серйозно, а відтак він, зрештою, не призводить до відповідних наслідків.) У 1963 році Фонд Форда запропонував Ґомбровичу провести рік у Берліні. Він уперше, за майже двадцять чотири роки, покинув Південну Америку. «Я пишу ці слова в Берліні», – зробив він запис, повний здивування.

Через тривале заслання Ґомбрович плекав фантазію про всезагальне визнання, яке він сильно пов’язував з ідеєю Європи. Але він був розчарований. Коли він уперше відвідав Париж та редакцію журналу «Kultura», він дізнався, що у нього та його редакторів зовсім різні погляди; їхня континентальна вишуканість змушувала почувати себе мужланом. Німецькі письменники, з якими він зустрічався, – Гюнтер Грасс, Уве Йонсон, Петер Вайс – були дружелюбними, але тримались на відстані. До завершення свого перебування в Німеччині він був уже серйозно хворий, згодом почалися проблеми з серцем на фоні дуже тривалого респіраторного захворювання.

Ґомбрович не повернувся в Арґентину, і, коли знайшов себе як письменника, практично полишив щоденника. Записи за останні декілька років, що зайняли менше, ніж тридцять сторінок, писались під час його блукань між Парижем, Італією і Французькою Рив’єрою. Тим часом його п’єси ставились по всій Європі; «Космос» зазнав великої популярності. У 1968 році він був включений у кінцевий список кандидатів на отримання Нобелівської премії і, за неофіційною інформацією, Ясунарі Кавабата переміг з розривом лиш в один голос. Він помер наступного літа, у віці шістдесяти чотирьох років.

В останньому записі щоденника, який він зробив незадовго до смерті, він все ще протестував проти провінціалізму польської літератури. «Усе своє життя я боровся, щоб не стати «польським письменником», а залишитись собою, Ґомбровичем». Він майже цього домігся.

Переклала Іванна Захарук

Переклад створено за виданням The New Yorker, «Imp of the Perverse», by Ruth Franklin, July 30, 2012