Ентоні Кронін. Розділ перший. Біографії часто розпочинаються з дати народження, з дати якої розпочинається, так би мовити, здобуття досвіду суб'єктом. У випадку Семюеля Беккета є дві перешкоди щодо застосування цієї простої процедури. Однією з них є його твердження, що він народився у страсну п'ятницю, 13 квітня 1906 року, іншою – його неодноразові твердження, що він пам'ятає своє життя в утробі матері.

Думка про те, що він народився в страсну п'ятницю, в день розп'яття Спасителя, йому подобалася, а особливо подобалося те, що страсна п'ятниця 1906 року, була п'ятницею тринадцятим.

Невже є якась краща дата народження для когось, хто так добре усвідомлює страждання, які лежать в основі людського буття, і також розуміє, що нещастя, в трагічному чи комічному вигляді, очікують кожну ризиковану справу чи нововведення? У своїй пізній роботі, «Співрозмовник», яка є багато в чому автобіографічною, наголошується на співпадінні його дати народження з днем смерті Спасителя. «Ти народився у Великодню п'ятницю після довгих пологів...» і «Ти вперше побачив світ і заплакав в кінці дня, коли в темряві Христос о дев'ятій годині заплакав і помер». Мало того, що Беккету подобалася думка про його взаємозв'язок з Христом, що було пов’язано з днем його народження, він також часто проводив аналогії і порівняння між історією життя Христа і своїми приниженими персонажами.

Трохи шкода, бо його свідоцтво про народження показує, що він народився 13 травня 1906 року, тобто у неділю. Народження було зареєстровано через місяць, 13 червня. Це було ірландською традицією пропускати чотири тижні між датою народженням та датою реєстрації, тому цей факт швидше підтверджує травень, ніж квітень, як місяць народження Беккета, хоча, звичайно, можлива і помилка. Можливо, батько помилився, згадуючи дату, або це помилка пера, обидва випадки були поширеними в зайнятих установах, де проводилася реєстрація. Беккет був абсолютно точним щодо таких речей і стверджував, що факт його народження на страсну п'ятницю підтримує і його матір, баланс ймовірностей був на його користь, але тим не менш шкода, що існують деякі сумніви з цього приводу.

Інші труднощі щодо п'ятниці тринадцятого виникають у зв'язку з твердженнями Беккета про спогади, які передували цій даті. Він розказував про ці спогади більш ніж одній особі, і в інтерв'ю, яке він давав у 64-річному віці, він сказав: «Ще до того моменту, коли плід може дихати, він перебуває у стані безпліддя і болю. Я маю чіткі спогади мого власного утробного існування. Це було існування без голосу і ніякі можливі рухи не могли звільнити мене від агонії і темряви, якій я був підданий».

Раніше він розказував Пеґґі Ґуґенгайм, що в нього були, за її словами, «жахливі спогади про життя в утробі його матері. Він постійно страждав від цього і у нього були жахливі критичні моменти, коли він відчував, що задихається». Також зі своїм близьким другом Джефрі Томсоном, психіатром, який намагався допомогти йому з наступними труднощами, він також обговорював свої дородові спогади, почуття пастки і задушення, які вони приносили з собою.

Але він мав не тільки ці загальні спогади, за його словами, він детально пам'ятав своє перебування за обіднім столом в утробі матері незадовго до народження. Були присутні гості і розмова була, і без слів зрозуміло, вкрай банальною.

В будь якому випадку Семюел Беккет, син Уільяма – в сімейному колі відомого як Біл, але загалом для друзів і знайомих як Віллі – і його дружини Марії – відомої як Мей – яка народилася увечері, у сімейному будинку в Фоксроці, процвітаючому передмісті на околиці Дубліна. В час його народження Біл і Мей Беккети були одружені уже майже п'ять років. Перша дитина, Френк, народився через одинадцять місяців після їхнього одруження, другий, Семюель, був зачатий через три роки.

Місцем пологів Мей була спальня, в якій, швидше за все, мав місце задум, це була велика кімната з еркером, з якого відкривався вид на Дублінські гори. Це було важко, болі тривали цілий день; і як тільки пологи розпочались, вранці Біл зник, пішовши бродити по горах з пакетом сандвічів та флягою віскі. Коли він повернувся, його дружина ще народжувала і, будучи, як і більшість батьків того часу, не радими почути або побачити щось, що стосується пологів, він пішов у гараж, в темряві сидів на водійському сидінні свого високого Де Діон-Бутон (паровий автомобіль) аж поки не прийшла слуга і повідомила його, що все позаду і що його дружина щасливо народила хлопчика. У подальшому житті Беккет захоплювався віршами в Книзі Йова, вірш 3, глава 3: «Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: Зачавсь чоловік!» Містер Тайлер у радіоп'єсі «Все ця осінь» вибачається за лайку в присутності дами, Господа, чоловіка і мокрого суботнього дня його задуму, в той час, як Нері, в романі «Мерфі», проклинає той день, коли був народжений, а потім у сміливих спогадах ніч, у яку він був зачатий.

В той час як перший син Біла і Мей Френк був здоровим та спокійним, Семюел був хворобливою, худою дитиною, яка постійно плакала.

Беккети були заможними людьми і будинок, в якому він народився, відображав цю заможність, так само як і розташування у Фоксроці, фешенебельному передмісті Дубліна. Батько Віллі Беккета, також Вільям, був будівельним підрядником, в даний час його можна було б назвати спекулянтом, який здобув і гроші, і нерухомість в Дубліні в значних розмірах. Серед контрактів його фірми були й такі, як з Національною бібліотекою та Національним музеєм, штаб-квартирою Королівського товариства Дубліна в Ленстер-хаус на Кілдар-стріт, який згодом став домівкою Дейла або ірландського парламенту. Вони були розпочаті в 1885 році і закінчені у 1891. Тоді існувала жорстка конкуренція за контракти і деякі з ворогів Вільяма Беккета були дуже раді, коли було встановлено, що піщаник використовується неправильно, його не тим боком викладали, так, що він став практично відразу кришитися, хоча так ніколи і не було чітко встановлено, чи це була помилка будівельника чи архітектора.

Беккети припускали, що вони є нащадками гугенотських біженців, які прибули в Ірландію з Франції після скасування Нантського едикту в 1685 році, тікаючи з батьківщини, вони рятувались від переслідувань, як протестанти і оселилися в країні, де переслідування католиків на систематичній основі тільки розпочиналися. Гугеноти значно оживили Ірландію своєю промисловою та підприємницькою енергією, принісши з собою знання про полотно і торгівлю попліном, а також про банківську справу; вони легко освоїлися в країні, яка знаходилася в процесі переходу після Вільямітських воєн, де багато чого було в плавильному казані, і більшість ділової активності являла собою новий напрямок. Через одне чи два покоління гугеноти, як правило, були щасливі забути про своє французьке походження, як і багато інших землевласників і представників бізнес-класу забули своє англійське коріння; і до початку двадцятого століття не залишилося ніяких згадок про зв'язок з Францією. Прийняття Семюелем Беккетом Франції як батьківщини не матиме нічого спільного з французьким походження його сім'ї: і насправді є сумніви, що Беккети дійсно були гугенотами. Також були висловлені припущення, що ірландські Беккети були нормандського походження, і ті, кому подобається аристократичне походження своїх героїв, навіть стверджували, що рід Семюеля Беккета походить від роду Томаса Беккета, священника, який був архієпископом Генріха II Кентерберійського. Але найбільш вірогідною версією залишається та, в якій йдеться про гугенотське коріння Беккетів, тому що в давніші часи рід Беккетів займався виробницвом шовку та попліну, а це було традиційним промислом саме гугенотів. А також батько Вільяма-старшого, тобто прадідусь Семюеля, Джеймс Беккет займався виготовленням шовку. Ще до того часу, як його син зайнявся продажем нерухомості, виробництво шовку в Ірландії, яке колись було таке важливе, зникло.

У 1869 році Вільям-будівельник одружився з Фанні або Френсіс Крозерс – хоча в одному сімейному записі згадується Кроузер, правильним все таки є Крозерс – дочкою Дублінського купця, Томаса Крозерса, який, звичайно, також був протестантом. Талановита та чутлива жінка, можливо, навіть чутливіша та талановитіша, ніж та, за яку торгувався Вільям Беккет, до певної міри вона зламала цвіль обивательського успіху у бізнесі і внесла інші елементи у вигляд Беккетів. Вона була музикантом, грала на фісгармонії і складала мелодії для поем, які вона вважала урочистими та релігійними, наприклад, «Відправляючись в дорогу» Теннісона. Пізніше вона почала пиячити і дублінські пліткарі любили поговории про її дивацтва, в тому числі і про те, що вона могла закриватися в кімнаті із запасами алкоголю і сидіти там протягом декількох днів підряд. З плином часу єдине, що пам'ятатиме про неї її внук Семюел, це буде папуга, який завжди сідав на її плече і дуже ревнував, коли хтось цілував її.

Фанні і Вільям Беккети мали чотирьох синів, один з них, Говард перейняв сімейний бізнес, «J&W Beckett» на Південній Кінґ-стріт; двоє, Джеральд і Джеймс, вивчали медицину і стали лікарями. Дочка, також Френсіс, але відомо, що хлопці завжди кликали її Сісі, збудувала менш ортодоксальну кар'єру художниці, була членом Дублінської богеми і дружиною не дуже успішного арт-дилера, який був євреєм. Четвертий син і по суті найстарший був охрещений Вільямом в честь в свого батька, йому і судилося стати батьком Семюеля Беккета.

Вільям-старший та Френсіс жили в будинку, який називався Ерсфілд, і був розташований на вулиці Принца Вільяма під сьомим номером, у фешенебельному районі Болсбрідж, це і було те місце, де в липні 1871року на світ з'явився Вільям-молодший. Він виріс огрядним, спортивним юнаком, за вдачею був не дуже старанним, рано покинув школу для того, щоб стати учнем торговця або здобути професію кошторисника. Кошторисники наймалися для оцінки кількості матеріалу, який би мав використовуватися під час будівництва в кожному окремому замовленні; вони почали з'являтися на початку 19 століття, і в той час їх називали вимірювачами. Спочату будь-хто міг отримати цю посаду, але уже наприкінці 19 століття доступ регулювався певним навчанням та екзаменаційною системою. Віллі Беккет розпочав свою кар'єру як новачок у фірмі «J&E Pennister», де послужив п'ять років, після чого для нього було придбано партнерство у фірмі, яка мала офіси на Клер-стріт, близько задніх воріт Трініті-коледжу.

Попри той факт, що оцінка могла забезпечити вигідне розширення діяльності уже добре відомого будівельного підприємства, Вільям Беккет-старший, як і багато інших відомих бізнесменів того часу, був стурбований, що його син повинен обрати ту чи іншу професію. В принципі всюди це було нормою, але не в снобістському Дубліні, де гостро відчувався соціальний розподіл. Відколи Вільям-молодший не проявив жодного інтересу до навчання, оцінювання кількості здавалося непоганою зупинкою напівдорозі. Відчувалося, що його успіх буде стрімким, через звязок з компанією «J&W Beckett», хоча в той же час це був крок вперед у світі, оскільки оцінювання зайняло ранг професії, а не просто заняття. Лінія розмежування між інженером і архітектором була розмитою. Оцінювачі кількості вільно могли називати себе і тими і тими, і часто цим користувалися.

Віллі Беккет, може, і не був академіком, але і тупаком він також не був. Він мав хороший, проникливий розум і скоро добився успіху у своїй діяльності. Також він був дружнім, добродушним, простим молодим чоловіком, любив чоловічі хоббі, включаючи гру в реґбі та верхову їзду. Усі Беккети були спортивними і цікавилися спортом, а брат Віллі, Джим, один з двох, який був лікарем, був відомим плавцем та членом ірландської міжнародної збірної команди з плавання, про яку пізніше будуть написані такі рядки: «Докрел, Теґарт, Беккет, де зараз ті люди, яким я вклонявся тоді?»

За типом поведінки Віллі Беккет був екстравертом, який, здавалося, завжди був радий зустрічам з людьми і був готовий показати себе з найкращої сторони. Як і його брати, від природи він був спортивним хлопцем і, окрім гри у реґбі, він займався гольфом, тенісом, був чудовим скороходом і цілорічним плавцем. З часом він став членом кількох чоловічих клубів, у тому числі і виняткового Кілдар-стріт. Поки йому не виповнилося тридцяти, він жив у Ерсфілді, настільки заможному маєтку, що пізніше він став приміщенням британського посольства, був активною молодою людиною і уже потрошки схилявся до повноти. Це було нескладне життя: офіс або будівельний майданчик протягом дня, ночі в клубі, граючи більярд після обіду, літні вечори на полі для гольфу та в барі. Але поряд з цими чоловічими захопленнями та веселощами, кожних вихідних перед недільним обідом в Ерсфілді він зі своїми батьками йшов до церкви, пішки через дублінські гори.

Потім він закохався, на жаль, у католичку – сімнадцятирічну дочку найбільш успішного католицького бізнесмена в Дубліні, Вільяма Мартіна Мерфі, який володів газетою, компанією по випуску трамваїв і багато чим іншим. Він зустрів її в тенісному клубі «The Fitzwilliam Lawn», це було одне з небагатьох місць, де католики і протестанти могли дружньо спілкуватися. Коли мова пішла про одруження, обидві сторони були приголомшені, особливо католики Мерфі. Дівчині було заборонено бачитися з ним і вона змушена була дати урочисте зречення на смерному одрі своєї матері, смерть сталася в дуже вигідний момент, щоб викликати почуття провини. А потім не встигла дівчина й передихнути, не те що вже оплакати свою втрату, як була видана за знаного дублінського хірурга, сера Артура Ченса – вдівця з дітьми, лицаря, ну і, звичайно, католика – до того ж він був не тільки набагато старший за неї, а й значно старший за самого Вільяма Беккета, коротко кажучи, хороша пара.

Незадовго після цієї події Віллі захворів на пневмонію. Протягом певного часу після розлучення з коханою він був не в дусі, симптоми було важко діагностувати, але, очевидно, це була глибока душевна травма, якої ніхто не очікував від його поведінки екстраверта, насправді це був зрив. Але через пневмонію він потрапив до лікарні в Аделаїді, де його медсестрою була висока, серйозна, худорлява дівчина на імя Марія або Мей Роу, яка до того ж була однолітком Біла.

Роу проживали в Ірландії з 1641 року, ще до вторгнення Кромвеля, і один час були великими землевласниками у графстві Тіпперері, деякі села були названі на їхню честь, наприклад Роузбург або Роу – зараз Роузгрін. Роу з Тіпперарі мали репутацію диваків, але уже на початку 19 століття частина сім'ї оселилася у Лейксліпі, маленькому містечку чи селі недалеко від Дубліна, у графстві Кілдер. В основному з цього роду виходили священники. В середині століття батько Мей, Семюел Робінсон Роу, син священника, якого також звали Семюел, оволодів власністю близько Маутмелліка в королівському окрузі, зараз графство Леїш. Також він був мірошником і торговцем зерна, а в 1864 році переїхав до іншого помістя, Кулдрін в Лейксліпі, і інакшого млина в сусідньому Селбріджі. Окрім володіння млином, у його власності були землі, які він здавав в оренду, тому він не позбувався права називатися джентльменом; але коли він помер, то залишив свою сім'ю у скрутному становищі. Можливо, він і був джентльменом, але Семюл Робінсон Роу точно не був бізнесменом. Він, як м'яко казали в Ірландії, випивав, що означало, що він був алкоголіком і помер відносно молодий. Попри його недоліки, релігійна атмосфера у його домі була строгою і не применшилась його шлюбом з Анною або Ненні Белас, що походила з сім'ї Беласів, які були адвокатами на Ендрю-стріт в Дубліні. Вони були євангелістами. В дні свого процвітання Семюел Роу уявляв себе спекулянтом та фінансистом, обліковуючи векселі, закуповуючи застави, але коли млин перестав процвітати, він поглинув увесь його капітал, включаючи землі, одночасно всі його ресурси виявилися вичерпаними. Сильний дух та характер Мей, який вона демонструвала протягом свого життя, здається, передався їй від матері – маленької спритної жінки.

Роу мали кілька дітей; а коли помер Семюел Робінсон Роу, його дочка Мей мала тільки 15 років. Відколи вони не були добре забезпечиними, бажано було, щоб Мей знайшла собі якесь заняття, що вона в результаті і зробила, використовуючи фразу того часу, пішла у медсестринство. До того ж потрібно було полегшити для родичів тягар великої сім'ї. Що зробило медсестринство прийнятним вибором, це приїзд в лікарню до Ірландії в кінці 1880 років стажера для навчання медсестринству, яка була дочкою якихось знатних людей. Після цього це стало трендом для молодих дівчат. Аделаїдська медсестринська школа була особливо популярною серед протестантів, які потребували соціальної допомоги, але це також було чудове місце для здобуття професійних навичок. Аделаїда була одною з перших лікарень на острові, яка проводила якісь навчання, відколи вона була заснована коледжом Флоренса Найтінґейла у 1858 році. Фінансова винагорода за таку роботу було невелика, і варіювала від 12 до 30 фунтів у рік, коли закінчувався період стажування. Також медсестри мали хороші перспективи для одруження, якщо мали хороше соціальне становище. Родичі Семюела вирішили, що медсестринство це хороший вибір. Чи було у Мей покликання до цієї професії це уже інше питання. Небагато речей в подальшому свідчили, що вона є медсестрою від Бога, хоча вона була досить вправною при обробці маленьких фізичних ран у дітей.

В той час, коли тридцятирічні холостяки типу Вільяма Беккета не викликали ніяких зауважень, то неодружені дівчата такого віку вважалися під загрозою залишитися самими до кінця свого віку. Коли вона зустріла Віллі, або, як вона незабаром почала його називати, Біла, Мей без сумніву була під тиском, великим чи малим, прихованим чи ні, знайти собі чоловіка. В свою чергу Біл був розчарований. Він переніс важку емоційну травму; і, окрім того, його також закликали уже осісти. Без сумніву, все це сприяло процесу закоханості або прив'язання одне до одного, як це і було. Ззовні, здавалося, вони були не дуже хорошою парою. Біл був зручним партнером, любив задоволення і був трохи дитячим; вона була вередливою, допитливою і вимогливою. Також вона була дотепною і навіть саркастичною, також вона була досить жвавою, часто піддаючись як душевним піднесенням, так і депресивним станам; тож він міг бачити її як піднесеною, так і досить серйозною.

Вона отримала освіту у Моравській місіонерській школі, в Грейсхіл, графство Антрім, це не означає, що Роузи чи Беласи були моравських переконань. Просто Грейсхіл була першою в Ірландії закритою школою для дівчаток. Моравці були відомі як хороші та старанні вчителі. З низьким церковним протестантизмом – яким, практично, і був увесь ірландський протестантизм – не було труднощів з їх недоктринальним підходом. В будь якому випадку, їх доктрини відповідали основним догмам протестантського віросповідання. В школі вона часто потрапляла в халепи через неслухняність та порушення дисципліни, веселощі інколи переходили в істерію; також був випадок, коли існувала загроза виключеня Мей зі школи, через те, що вона говорила з хлопцем через стіну, і цим епізодом, будучи уже одруженою жінкою, вона, здається, пишалася. Напевно, ці різкі піднесення були доказом її схильності до різких змін настрою, що пізніше називалося маніакально-депресивним синдромом, а потім роздвоєнням особистості, але, звичайно, тоді цього не було помітно.

Яким би не був рівень симпатії між ними, залицяння були швидкими і остаточними. Білл Беккет і Мей Роу одружилися відповідно до обряду Ірландської церкви 31 серпня 1901 року.

Процвітання молодого Біла було видно з того факту, що він одразу ж почав будівництво дому у фешенебельному передмісті Дубліна. Очевидно, він був успішний у своїй роботі і також у нього були родинні зв'язки; правду кажучи, у той час протестанту з хорошим стартом важко було не досягти успіху у кар'єрі.

На межі століть влада протестантів у діловій та професійній діяльності Дубліна залишалася дуже сильною, хоча довгий час, та і тепер, вони усвідомлюють складний виклик від католиків. Ця перевага багато в чому забезпечувалася за рахунок масонів та інших товариств і об'єднань. Зближення з масонами було визнаним способом налагодити контакти, отримати роботу чи навіть рахунок у банку, і ця нагода використовувалася на повну. Католики теж мали свої товариства, наприклад «Лицарі Колумбануса», але масони зі штаб-квартирою в чудовому будинку на Моулсфорс-стріт, недалеко від офісу Білла Беккета, все таки мали перевагу. І Білл Бекетт і його батько були масонами; Білл використовував членство в ордені до такої міри, що його старий майстер Пенністер вважав це скандальним, відмовляючись говорити з ним через це.

Як аристократія, протестантська бізнес-спільнота малих містечок та міст дивилася на католиків загалом як на досить безпорадних, ледачих і нечесних людей. Широко розповсюдженим було право на власність і контроль над бізнесом, як прерогатива подальшого процвітання та працьовитості, не кажучи вже про милість Провидіння. Протестанти намагалися підтримувати якнайменше контактів з католиками, окрім робітників, підприємців та власників магазинів; і метою багатьох протестантських бізнесменів, коли вони виступали в якості роботодавців, було набирати якнайбільше одновірців на посади конторських службовців та робочої сили. В той час також було багато тисяч протестантів нижче середнього класу, яких можна було найняти на роботу, але було відносно невелике число робітничого класу, з їх числа Джон Кейсі, або Сін О'Кейсі, був один. У суспільному житті вони також тримали якнайдальшу відстань. Серед мешканців Фоксроку, передмісті, яке було призначене для молодят, предметом гордості було те, що можна було провести день без розмови з католиком, окрім працівників залізничної компанії. Ось як Вівіан Мерсьє описав це :

«Кожного буднього дня чоловіки та жінки з протестантських сімей їхали поїздом до університету, школи чи офісу, в Дублін. У всіх цих місцях вони були оточені виключно протестантами. Жінки, які залишалися вдома, проводили свій вільний час з подругами-протестантками, хоча їхні слуги та садівники зазвичай були католиками. Якщо хтось хотів вважати себе англійцем, то не було ніякої причини не робити цього.

Але називати цей клас англо-ірландським та змішувати його із заможним класом протестантської аристократії, класом, до якого ніби то належали Єйтс, і до якого насправді належали Дж. M. Сінґ і леді Ґреґорі – це створення значної плутанини. Звичайно, обидва інколи перетиналися: батько Бернарда Шоу був, за шаблоном Семюеля Роу, безуспішним дублінським продавцем кукурудзи, мав трохи землі, яку здавав в оренду, так як Джон Батлер Єйтс, член протестантського професійного середнього класу, також мав претензії до аристократизму. Але в загальному була чітко накреслена лінія між торговцями та тими, хто отримував свій прибуток з землі чи професії, як це було в той час і в інших країнах; професійна або квазі-професійна кваліфікація Віллі Беккета і походження Мей із сім'ї землевласників звільнили їх від ганьби бути причетними до торгівлі, хоча це клас, до якого Беккети дійсно належали. Англо-ірландський це неправильна назва також тому, що насправді протестанти середнього класу, які проживали у Дубліні, дивилися на Англію рідше і з меншими соціальними тривогами, ніж їх поміщицькі одновірці. Вони, здебільшого, не відправляли своїх дітей в англійські школи, не брали своїх дочок до Лондона на сезон і ще менше розважалися в Коуз чи Аскоті. Вони не приймали як належне те, що їх курсанти могли отримувати призначення у британській армії. Хоча їх лояльність короні і прапору була автоматичною і беззаперечною, джерелам їх доходів не загрожувало законодавство, яке жорстоко послабило вплив аристократії в країні – а, отже, і в самій Ірландії – з 1880 року, і тому їх інтерес до британської політики був менш гарячковий й особистісний. Вони були раді голосувати за єдність і надіялися на краще.

Інше в чому вони відрізнялися, це в чому відрізнялася буржуазія від аристократії повсюду, але з деякими особливостями, що були притаманні ірландській ситуації. Навіть серед аристократії, англо-ірландці були непередбачуваними і нерозсудливими у своєму світогляді. Традиція розпусного насилля, знаменита з романів Чарльза Левера та Семюеля Ловера – так само і непередбачуваність оскаржується в творах Марії Еджоурт – прийшли з 17 століття; хоча це було приборкано в час вікторіанської доби, ці факти були відомі за В. Б Єйтса в 1930-х роках. В будь якому випадку, минула історія Роу була далека від світогляду Беккетів та від світогляду свого нащадка, Семюела Беккета, і як людини, і як поета.

Як і личить буржуазії, світогляд протестантського середнього класу був набагато скрупульознішим, більш чесним, працелюбнішим, менш ексцентричним та менш зосередженим на віце-королівстві в Дублінському замку, з його багатогранним снобізмом та дрібними претензіями. Середній клас був досить пафосним, основним проявом свого ставлення була проведена лінія між людьми з професією і торговцями, це і було однією з причин чому Віллі Беккет називав себе інженером. Але це було більше схоже на реальність.

Була також і інша причина чому для протестантського середнього класу термін англо-ірландський є оманливий. Порівнюючи з англіканством, Ірландська церква була низькою церквою і почала існувати з часів Кромвеля. І очікувалося, що священники, які займалися міськими парафіями, не є дуже професійними на практиці і нехтуватимуть ритуалом, в порівнянні з їх колегами, і тому вони підлягали ретельній перевірці на сліди католицизму в їх ритуалі або догмах. О'Кейсі блискуче описав насильство і образу священника з парафії Іст Вол, якого було визнано занадто англіканським на практиці. Для середнього класу Біблія була вищим керівництвом і тестом на віросповідання; і в багатьох будинках середнього класу Біблія була єдиною книгою, яку читали.

Перший будинок Біла і Мей був заможним, в пізньогригоріанському стилі, вони орендували його на Ремброук Роуд, недалеко від Ерсфілду. Через три роки вони переїхали у Фоксрок, що для більшості членів середнього протестантського класу у Дубліні свідчило про вершину соціального та фінансового успіху. Місце, де був збудований будинок, знаходилося у напрямку гір, з'являлися і нові будинки, але ближче до Стіллогран-роуд успішні дублінські купці ще раніше придбали деякі заможні особняки, кожен з яких був розташований за масивною стіною з широким в'їздом, газонами для крокету та тенісними кортами, деякі з цих будинків мали значні архітектурні відмінності. Оскільки Фоксрок розширювався на захід у напрямку гір, він набував свого ексклюзивного характеру, нові будинки були великими і стояли на досить просторій території. В пізніший період, коли передмістя швидко розросталося, відомий дублінський гуморист Джиммі О'Ді описав центральні райони Ротмайну та Родгару як чистилище для душ, які чекають раю у Фоксроці.

Будинок був гордо охарактеризований в додатку «Ірландського Будівника» на завершальному етапі в 1903 році як великий звичайний будинок з елементами стилю Тюдор на вікнах та фронтоні. Коли його знову продавали в 1970-х, елементи стилю Тюдор виявилися перевагою: це чарівний тюдорський стиль, сімейний будинок добре розташований в стороні від дороги на розі Керрімаунт-авеню і стоїть усередині відокремлених зрілих садів, тенісний корт і поле для крокету. Після замітки про «надзвичайно високий рівень обробки і просторі пропорції» головної кімнати, рекламка підсумовувала: церкви та школи зручно розташовані неподалік, до того ж у Фоксроці є чудові магазини у п'яти хвилинах ходьби від будинку. Дорога до Кулдріну засипана ґравієм.

Окрім відстані, що було трохи перебільшено, оголошення було досить правдивим; і, звичайно, Фоксрок, зі своїм маленьким вокзалом, був більш ніж селом, в той час, коли народився Семюел Беккет. Всередині будинок справляв враження буржуазної заможності та комфорту, з коридором та сходами, обробленими цінною деревиною, меблі з цінної деревини та оксамитові штори. Це був час, коли люди всіх соціальних класів любили очевидність витрат, довговічності і ручної обробки з естетичних міркувань – або вони ототожнювали ці речі з красою: і Беккети не були винятком. Окрім головної спальні з великим еркером на першому поверсі, будинок був темним. На тому ж першому поверсі знаходилося ще дві спальні, і ще дві кімнати наверху, які можна було використовувати в якості дитячої кімнати, ігрової або кімнати для слуг. Внизу були вітальня і їдальня. Як і в спальнях там були дзвоники, на які мав відкликатися слуга. Ззовні, як повідомляло оголошення, було достатньо місця для тенісного корту, поля для крокету, овочевого саду, клумб для квітів, а також були незаймані території з модриновими та сосновими деревами. Крім цього всього там були і господарські споруди, в тому числі курник, гараж і хлів, де в подальшому Мей буде тримати осла. Був також маленький дерев'яний літній будинок або альтанка з вітражами, яка описується в розповіді «Співрозмовник».

Будинок був названий «Кулдрін» за назвою будинку, яким володіли Роу в Лейксліпі. Деякі коментатори ототожнюють його з описом будинку містера Нота в романі «Уот»; і, звичайно, він нагадує його в загальних рисах; але будинок містера Нота був набагато більший. «Кулдрін», швидше, модель дому Морана в «Моллой», навіть видно такі деталі як лимонна вербена, запах якої згадується, ця квітка росла в достатку навколо вхідних дверей, в той час, коли Сем був малюком, даючи аромат, в якому ряд його дитячих радощів і печалей були і будуть вічно забальзамовані.

Переклад за публікацією The New York Times, «The Last Modernist», by Anthony Cronin, 1997, HarperCollinsPublishers

переклала Христина Хомин