«Буфонада», фрагмент роману 2018-09-08 back

Розділ 33

В якісь проміжки часу я закрив свою клініку, повністю зрікся медицини і мене обрали сенатором Сполучених Штатів від Вермонту.

А час летів.

Одного дня з’ясувалося, що я балотуюся на посаду президента країни. Камердинер причепив до лацкана мого фрака значок кампанії. На ньому було гасло, яке забезпечило мені перемогу на виборах: БІЛЬШЕ НЕ САМОТНІ!

 

***

Я лише раз з’явився тут, у Нью-Йорку, під час президентської кампанії. Я виступив із промовою зі сходів Публічної бібліотеки на розі Сорок сьомої вулиці і П’ятої авеню. Острів Мангеттен на той час був сонним морським курортом. Місто так і не оговталося від того першого ґравітаційного струсу, який повиривав ліфти в його будівлях, затопив його тунелі, поламав усі його мости, крім одного – Бруклінського.

Тепер сила тяжіння знову почала химерити. Це вже не були оті страхітливі струси. Якщо китайці й справді були до того причетні, то вони навчилися, як поступово збільшувати або зменшувати її, щоб, мабуть, не спричиняти травмування людей і руйнації нерухомості. Сила тяжіння тепер набула величавої ґраційності морських припливів і відпливів.

 

***

Коли я виступав на сходах Бібліотеки, сила тяжіння була велика. Тому я вирішив говорити сидячи. Я був тверезий, як скло, проте розвалився у кріслі, як п’яний англійський сквайр давніх часів.

Моя аудиторія, що головно складалася з пенсіонерів, буквально лежала горілиць на П’ятій авеню, яку поліція перекрила, хоча там і так не було б жодного транспорту. Десь, здається, на Медісон-авеню стався невеликий вибух. Мародери порпалися в руїнах вже ні до чого не придатних хмарочосів.

 

***

 Я говорив про самотність американців. То була єдина тема, якої я потребував для перемоги, на моє щастя. То була єдина тема, на яку я взагалі міг говорити. Як прикро, казав я, що я не з’явився в американській історії раніше разом зі своїм простим і реальним планом антисамотності. Я казав, що всі руйнівні ексцеси американців у минулому викликала не так пристрасть до гріха, як самотність.

Один старий дід потім підповз до мене і розповів, що він скуповував страхові поліси, акції інвестиційних фондів, побутові прилади, автомобілі і все таке решту не тому, що йому це подобалося чи було потрібно, а тому, що торговці й аґенти, здавалося, обіцяли стати його родичами і все таке решту.

– Я не мав родичів, але дуже потребував їх, – сказав він.

– Як і кожен з нас, – сказав я.

Він розповів, що протягом довгого часу пиячив, сподіваючись породичатися з відвідувачами барів.

– Бармен був би нам за рідного батька, розумієте… Але раптом наступав час, коли вже заборонялося продавати алкоголь.

– Розумію, – відповів я. І розповів напівправду про себе, яка вже набула популярності в ході кампанії: – Колись я теж був страшенно самотній і єдиним створінням, з яким я міг поділитися своїми найпотаємнішими думками, була кобила на ім’я Будвайзер.

І я повідав йому, як загинула Будвайзер.

 

***

Під час цієї розмови я знову і знову підносив руку до рота, ніби стримуючи емоційні вигуки. А насправді я ковтав крихітні зелені піґулки. Їх на той час вже заборонили і не виготовляли. Але я мав їх чи не мішок, який сховав у своєму кабінеті в приміщенні Сенату.

Саме вони були причиною моєї невгасної чемності й оптимізму, а можливо, й опору старіти так швидко, як інші чоловіки. Мені було сімдесят, але енергії я мав, як людина вдвічі молодша.

Я навіть підчепив собі гарненьку нову дружину, Софі Ротшильд Свейн, якій було лише двадцять три роки.

 

***

– Якщо вас оберуть і я отримаю отих всіх нових штучних родичів… – сказав старий і замовк. – Скільки їх буде, кажете?

– Десять тисяч братів і сестер, – відповів я. – Сто дев’яносто тисяч двоюрідних.

– А то не забагато буде? – здивувався він.

– А хіба ми не домовилися щойно, що потребуємо всіх родичів, яких спроможемося собі знайти в такій величезній і неоковирній країні, як наша? – відповів я. – Якщо ви раптом поїдете до Вайомінґу, скажімо, хіба не втішно буде вам усвідомлювати, що ви маєте там численну рідню?

Він трохи подумав.

– Хтозна… може, й так, – промовив він зрештою.

– Як я казав у своїй промові, – вів я далі, – ваше нове середнє ім’я буде якоюсь назвою – квітки, чи фрукта, чи горіха, чи овоча, чи бобової рослини, чи пташки, чи рептилії, чи риби, чи молюска, чи коштовного каміння, чи мінералу, чи хімічного елемента, поєднаного дефісом з числом від одного до двадцяти.  

І я спитав, як його тепер.

– Енвер Ґленвіл Ґрассо, – відповів він.

– Ну от. А могли б дістати імя, скажімо, Елмор Уран-3 Ґрассо. І кожен, хто має Уран як частку свого середнього імені, став би вашим кузеном.

– Це повертає мене до мого першого запитання, – сказав він. – А раптом я отримаю собі в родичі людину, яку на нюх не переношу?

 

***

– Хіба є щось нове в тому, що ми маємо родичів, яких терпіти не можемо? – спитав його я. – Хіба подібне не трапляється вже десь з мільйон років, містере Ґрассо?

А потім я сказав йому непристойність. Сам я не полюбляю непристойностей, як, власне, демонструє сама оця книжка. За всі роки мого громадського життя я не вимовив нічого сороміцького у своїх зверненнях до американців.

Саме тому, коли я, нарешті, заговорив грубо, воно виявилося дуже дійовим. Я вчинив так, щоб усі запам’ятали, як чудово припасовується моя нова соціальна схема до пересічної людини.

Містер Ґрассо не перший почув мої приголомшливі хуліганські коментарі. Я їх навіть вживав на радіо. На той час телебачення вже не існувало.

– Містере Ґрассо, – сказав я. – Особисто мене дуже б розчарувало, якби ви, коли мене оберуть президентом, не сказали тим штучним родичам, яких не терпите, оце: «Брате, чи сестро, чи кузене, то вже як вийде, а не пішов би ти в сраку? Чому б тобі не звалити кудись на Мі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ісяць?»

 

***

І знаєте, що зроблять родичі, яким ви оце скажете, містере Ґрассо? Вони прийдуть додому і почнуть думати, як їм стати кращими родичами!

 

***

Лише подумайте, наскільки вам легше житиметься, якщо ці реформи почнуть діяти, коли до вас підійде жебрак і попросить грошей, – вів я далі.

– Не розумію, – відрік чоловік.

– Чому ж? – сказав я. – Ви спитаєте в жебрака – яке в тебе середнє ім’я? Він відповість – Устриця-4, або Синиця-1, або Мальва-13, абощо.

А ви йому скажете: «Чуваче, а я – Уран-3. Ти маєш сто дев’яносто тисяч кузин і кузенів і десять тисяч братів і сестер. Ти далеко не самотній у цьому світі. У мене свої власні родичі, якими я мушу опікуватися. То не пішов би ти в сраку? Чому б тобі не звалити кудись Мі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ісяць?»