«Кості Ехо» Самюеля Беккета 2016-07-13 back

Роки, коли молодий Самюель Беккет готував та опубліковував свою першу збірку оповідань, були, як він пізніше сам зазначав, «невдалими в усіх відношеннях: як для його кишені, так і для психіки».

Наприкінці 1930 року він повернувся до Дубліна, припинивши викладання у Вищій нормальній школі в Парижі, неохоче змінюючи п'янке захоплення гуртком Джеймса Джойса, хмільні ночі в місті на викладання в Трініті Коледжі, яке він вже скоро почав ненавидіти. Для надзвичайно незграбного та сором’язливого Беккета виступи перед аудиторією були схожими на тортури і він боявся того, що сам називав «гротескною комедією викладання», яка включала «навчання інших того, чого сам не знаєш». Беккет звільнився, що викликало жах його батьків, безуспішно курсуючи між Німеччиною, Парижем та Лондоном, животіючи на сімейну допомогу та намагаючись втілити в життя задум свого першого роману. Грошей ставало чимраз менше і менше. Восени 1932 року «блудний син» змушений був повернутися до батьків в Дублін, після того, як просто з його квартири вкрали останню 5-фунтову банкноту, яку надіслав батько. Тоді йому було 26.

Але й вдома його проблеми не завершилися. Скоро стало зрозуміло, що «Прекрасна мрія для пересічного жіноцтва» – імпульсивна інтелектуальна джойсівська книга, написана на одному диханні в Парижі на початку того ж року, не увінчається таким успіхом, на який він очікував. Впродовж того жахливого періоду в Лондоні, почуваючись «в депресії так, як почувається капуста, знаючи, що врешті-решт її з'їдять слимаки», він надіслав рукопис кільком видавцям: Шатто & Вінду, Хоґарт Прес, Джонатан Кейп та Ґрейсон & Ґрейсон. У листі, який він пізніше надіслав своєму другові, містилися результати відгуків від видавців: «У Шатто & Вайндеп вважали, що твір чудовий, але просто не мали змоги його надрукувати. У Хоґарт Прайвет Лунетік Есайлем відхилили його запит, як це зробив і Панч. Кейп відчував écoeuré [огиду] через люльку та кардиґан і його ебендинський тер'єр цілком погоджувався з ним. Ґрейсон загубив рукопис або ж підтерся ним».

Ще в Дубліні неохоче визнаючи, що «Мрія» не може бути надрукована (її надрукували посмертно в 1992 році), Беккет повністю присвятив себе укладанню збірки оповідань. Як і роман, вони описують життя Белакве Шуа, дублінського студента, який розділяв авторову одержимість Данте та Авґустином так само, як і його сексуальні комплекси. Мабуть все таки через ущипливу пораду одного видавця забути роман і спробувати написати бестселер, Беккет здійснив в'ялу спробу створити більш зрозумілий літературний стиль. Але вплив Джойса, яким він з таким запалом пройнявся у Парижі, було важко приховати, і у будь-якому випадку він був, як Беккет зізнався видавцеві, «єдиною причиною мого зацікавлення літературою». У нових оповіданнях читач має змогу таємно споглядати такі сюжети історій – весільну гулянку, музично-літературний салон; чоловіка, який готує та їсть бутерброд з сиром – незважаючи на навмисно жартівливу інтелектуальність прози. Навіть Беккет, здається, попри власне бажання, усвідомлював кричущу лицемірність. «Ця писанина, – скаржився він Тому МакҐріві, своєму другу з Парижу, – чортова нудота. Я написав ще два «короткі оповідання» – намагався вловити настрій і то без особливого ентузіазму, бо маю зробити щось або ж канути у вічність». Він хотів назвати збірку «Помиї», адже це слово може мати два значення: нісенітниця або ж відходи.

Це була повільна робота і були інші проблеми, що вимагали не меншої уваги. Його здоров'я було суворою реальністю, у якій давали про себе знати занедбані хвороби, дві з яких (молотковидний палець стопи та киста) вимагали хірургічного втручання в 1933 році. В травні того ж року його молода кузина Пеґґі, з якою він мав короткий роман кілька років тому, померла від туберкульозу. Трохи менше як через місяць помер від серцевого нападу його батько, і смерть дорогої людини справила на нього гнітюче враження. «Я не можу писати про нього», – писав Беккет у нетипово відвертому листі до МакҐріві. «Я можу тільки роздумувати, гуляючи полями». Деякий час потому він почав страждати від нічної пітливості та приступів паніки. І ось на фоні смерті, хвороб та презирства до самого себе Беккет сідає за написання «Костей Ехо» – твору, який довго не опубліковували і який з'явився як завершення збірки, присвяченій 80-річчю письменника. Восени 1933 року Чарльз Прентіс з Шатто врешті-решт погодився надрукувати книгу його оповідань під назвою «Більше диму, ніж вогню» і він з нетерпінням очікував ще на 10 тисяч слів, необхідних для прийнятного розміру твору. Беккет мав придумати щось шедевральне за короткий час, але він вже здихався свого протагоніста у передостанній історії збірки. Замість того, щоб додати шматок тексту десь раніше у хронології життя Белакве, він вирішив воскресити з мертвих свого героя, а поступаючи таким чином, він створив твір, мабуть, найменш доступний для читача з усіх ним написаних.

Для створення «Костей Ехо» Беккет повернувся до методу, який підштовхнув його до написання роману рік тому, методу, який один з його біографів Джеймс Кновлсон назвав «переписуванням». Він в основному залежав від блокнота, який він щодня перечитував і в який він записував улюблені вислови до того, як використати їх, цілих чи частинами, у власних текстах. Як результат – всеохоплюючий вир посилань, який значно ускладнює сприйняття. Для 41 сторінки опублікованого тексту видавець Марк Ніксон створив 56 сторінок текстових приміток, невтомно вишукуючи поцуплені Беккетом уривки з творів Авґустина, «Анатомії меланхолії» Роберта Бартона, «Святого життя» та «Святої смерті» Джеремі Тейлора, П'єра Ґаґньєра про мастурбацію, Вільяма Купера про самобичування та безліч сумнівних уривків, узятих з численних щоденників сновидінь. Але й цього не достатньо, щоб пояснити текст.

Сюжет історії навмисно короткий та хаотичний. Белакве встав з могили, «піднявся над метушнею світу, знову повернувся до гри в пусте місце» і незчувся, як вже сидів на паркані, курячи сиґари. На побаченні з проституткою він брав участь у короткій філософській розмові про часник та ром (приклад діалогу: «На жаль, Ґнені, енергетична бульбашко, тобі ще далеко до мандрагори. Його ельф відпускає його десь приблизно у цей час кожної неділі. Між ними немає розуміння»), а ще до того його викрав гротескний Лорд Ґалл – бездарний аристократ-гравець в гольф величезних розмірів, який витягує Белакве на своїх плечах на дерево, де переконує його запліднити його дружину та познайомитися з його домашнім страусом. Белакве тоді повертається до своєї могили, де вступає в надзвичайно складну дискусію («Чому люди не візьмуть ініціативу у свої руки і не почнуть з Голуба, а не закінчать Сином, який прийме мою хурму») з гробарем, який намагається ухилитися від неї. Кілька героїв з попередніх історій книги з'являються з бухти на борту підводного човна і здалеку сердито дивляться на нього. Могила, відкрита одного разу, навіки пуста. Історія завершується словами: «Ось такі-от справи, такий світ».

Можливо стислий виклад «Ґодо» чи «Щасливих днів» виглядатиме так само смішно. Але лінгвістичний метод Беккета, використаний в даних творах, різко контрастує з подальшим рухом до того, що він називав «другорядністю» мови та мети. Розмовляючи з Джеймсом Кновлсоном в 1989 році, він так описав свій кінцевий намір: «Джойс зайшов так далеко, як тільки можна, в намаганні знати більше… Я збагнув, що мій власний шлях полягає в зниженні рівня зосередженості, нестачі знань та елімінації». Те прозріння наступило в далекому майбутньому, але безбарвний хаотичний стиль «Костей Ехо» вже є свідченням письменника позбутися впливу Джойса, як «каміння в нирках». Це була, як він писав МакҐріві, історія, «в яку в вклав усе, що знав і більше того, все те, в що був посвячений»; яскравий приклад невдалого інтелектуального удушення від письменника, який висить на кінці власноруч сплетеної мотузки.

Те, що вийшло, вразило видавця в Лондоні. «Це кошмар, – написав Прентіс спантеличено, але непохитно, – «Кості Ехо», я впевнений, стануть книгою, яку багато читачів захочуть якомога швидше закинути». Вже звикнувши до нещастя у власному житті, Беккет здався, особисто підтвердивши МакҐріві, що Прентіс, можливо, має рацію, і роман «Більше диму, ніж вогню» був виданий наступного року без свого «додатку». До того часу автор твору вже шукав у Лондоні шляхи, як покласти край нічним кошмарам та «заспокоїти серце» під час довгого та плідного курсу психотерапії з аналітиком – Вілфредом Біоном. Експерт повинен був обміняти будь-яку кількість історій з ери «Костей Ехо» на розшифрування характеру взаємовпливу творця і його творіння. Насправді ж цей ранній твір, який так і не відбувся і автор якого так й не повірив у власні сили (але так прекрасно відредагований), поки що чудовий матеріал лише для дослідників та мазохістів. Ось такі-от справи, такий світ.

Тім Мартін

переклала Наталія Футерко

Переклад за виданням The Telegraph, «Echo’s Bones by Samuel Beckett», by Tim Martin, Aprille 12, 2014